Читати книгу - "Відьмак. Хрещення вогнем"

невдоволена місією, що їй доручили, і хотіла те продемонструвати. Відвела до табору ельфів із приведеної командо білок. Детально доповіла про все, що сталося по дорозі, попередила дріад про блокаду кордону на Стрічці, яку готували люди. І тільки коли їй утретє нагадали, Мільва викупалася, перевдягнулася і пішла до відьмака.

Він чекав на краю галявини, там, де росли кедри. Проходжувався, присідав час від часу, випрямлявся пружно. Мабуть, Аґлаїс наказала йому тренуватися.

– Які вісті? – запитав він одразу після привітання.

Холод у його голосі її не обдурив.

– Війна, типу, до кінця йде, – відповіла вона, стенувши плечима. – Нільфгард, кажуть, жах як Едірн та Лирію погромив. Верден піддавсь, а король Темерії з нільфгардським імператором мир уклав. А ельфи у Долині Квітів власну державу заснували. Але ж скойа’таелі з Темерії та Реданії туди не пішли. Надалі б’ються…

– Не про це мені йшлося.

– Нє? – вдала вона здивування. – Айно, вірно. Так, до Доріану я заглянула, як ти й просив, хоча прийшлося шмат дороги накинути. А гостини зара’ небезпечні…

Вона урвала себе, потягнулася. Цього разу він її не підганяв.

– Чи отой Кодрінгер, – запитала нарешті, – шо ти казав його мені відвідати, твоїм приятелем був?

Обличчя відьмака ані здригнулося, але Мільва зрозуміла, що він відразу здогадався.

– Ні. Не був.

– Це добре, – продовжила вона повільно. – Бо нєма вже його серед живих. Згорів разом із садибою свою, тіки комин і лишився із шматом стіни. Увесь Доріан від пліток аж гуде. Одні балакають, шо отой Кодрінгер чорнокнижництвом вправлявся і отрути варив, шо із дияволом пакт мав, тож чортячий вогонь його і поглинув. Інші кажуть, шо сунув він носа і пальці у негарні шпарини, як мав те у звичці робити. А комусь нє до смаку прийшлося, тож узяв він його і уконтропупив, і вогонь підклав, аби сліди затерти. А ти шо вважаєш?

Не дочекалася ані відповіді, ані емоцій на посірілому обличчі. Тож продовжила, не відмовившись від нахабного і злостивого тону:

– Цікаво, шо ота пожежа і смерть отого Кодрінгера у перший новий місяць липня сталися, точно як проблєми на острові Танедд. Типу наче хто здогадався, шо саме Кодрінгер шось про ті проблєми знав і шо про деталі буде питаний. Наче хто назавжди рота йому зашити хтів, язицюру онімити. Шо ти на те скажеш? Ха, бачу, шо нічого не скажеш. Шось ти маломовний! То я тобі скажу: небезпечні ті твої справки, ті твої шпигування та розпитування. Може, той хтось й інші роти й вуха, крім Кодрінгера, захоче закрити. Так я ото собі думаю.

– Вибач мені, – сказав він по хвильці. – Ти маєш рацію. Я підставив тебе. Це було занадто небезпечне завдання для…

– Для жінки, ага? – Вона шарпнула головою, різким рухом відкинула на спину все ще мокре волосся. – Ото ти хтів сказати? Теж мені, галант знайшовся! На носі собі закарбуй, шо хоча я, щоб висцятися, присідати мушу, кожух мій не зайцем, а вовком підшитий! Боягузтво не закидай мені, бо мене ти не знаєш!

– Знаю, – сказав він тихо й спокійно, не реагуючи на її злість та підвищений голос. – Ти – Мільва. Проводиш у Брокілон білок, прослизаєш крізь облави. Відома мені твоя мужність. Але я легковажно і себелюбно наразив тебе…

– Не дури! – обірвала вона його гостро. – Про себе непокойся, не про мене. Про дівулю непокойся!

Насмішкувато скривилася. Бо цього разу обличчя його змінилося. Мовчала спеціально, очікуючи наступних запитань.

– Що знаєш? – нарешті запитав він. – І від кого?

– Ти мав свого Кодрінгера, – фукнула вона, гордовито підносячи голову, – а я своїх знайомців маю. Тих, у кого швидкі очі та вуха.

– Говори. Прошу, Мільво.

– Після проблєм на Танедді, – почала вона, перечекавши хвилю, – усюди закипіло. Полювання на зрадників почалося. Особливо на тих чародіїв, шо за Нільфгард стали, як і на інших запроданців. Декого схопили. Інші щезли, наче камінь у воду. Нє тре’ великого розуму, шоб здогадатися, куди пішли і під чиїм крилом сховалися. Але нє тільки на чародіїв та зрадників полюють. У ребелії на Танедді збунтованим чародіям допомагало командо білок, яким славетний Фаойльтіарна командував. Шукають його. Видано наказ, аби кожного схопленого ельфа на муку брати, про командо Фаойльтіарни розпитувати.

– І хто той Фаойльтіарна?

– Ельф, скойа’таель. Як мало хто людям він за шкіру залив. Чимала ціна за його голову. Але нє тіко його шукають. Шукають також якогось нільфгардського рицаря, шо на Танедді був. І ше…

– Кажи.

– An’guare про відьмака випитують, на ім’я Ґеральт із Рівії. І про дівулю на ім’я Цірілла. Тих двох наказано живими брати. Під страхом смерті наказано: з обох і волос з голови спасти не може, і ґудзик з одягу відірватися права не має. Ха! Дорогим ти їх серцю мусиш бути, шо аж так про здоров’я твоє дбають…

Вона урвала себе, побачивши вираз його обличчя, з якого раптом зник увесь нелюдський спокій. Зрозуміла, що хоча намагалася, але не зуміла навести на нього страх. У всякому разі, не за його власну шкіру. Несподівано відчула сором.

– Ну, із тим вислідковуванням – діло даремне, – сказала лагідніше, але все ще із трохи глузливою усмішкою на устах. – Ти у Брокілоні у безпеці. Та й дівчини живою вони не отримають. Як руїни на Танедді перекопали, розвалини вежі тої магічної, шо завалилася… Гей, шо з тобою?

Відьмак заточився, сперся об кедр, важко присів на стовбур. Мільва відскочила, перелякана блідістю, яка раптом укрила його обличчя.

– Аґлаїс! Сірсса! Фауве! До мене, швидко! Зараза, чи він не помирати оце зібрався?! Гей, ти!

– Не клич їх… Усе зі мною гаразд… Кажи. Хочу знати…

Мільва раптом зрозуміла.

– Нічого у руїнах не знайшли! – крикнула вона, відчуваючи, що також блідне. – Нічого! Хоч кожен камінь оглянули й чари кидали, але так і не знайшли…

Вона витерла піт з брів, жестом утримала дріад, що саме підбігали. Схопила відьмака, який сидів на деревині, за руки, схилилася над ним так, що її довге біляве волосся впало на його побіліле обличчя.

– Невірно ти мене пойняв, – повторила швидко, нескладно, ледь знаходячи слова у напорі тих, що тиснули їй на губи. – Я лиш сказати хтіла… Зле ти мене пойняв. Бо я… Звідки ж я знати могла, шо ти аж так… Не те я хтіла. Я про те тіки, шо дівчина… Шо не знайдуть її, бо безслідно зникла, як оті чародії… Пробач.

Він не відповів. Дивився убік. Мільва закусила губу, стиснула кулаки.

– За три дні я з Брокілону єду, – сказала лагідно після довгого,