Читати книгу - "Людина, Ольга Кобилянська"

то­го тре­ба! Бу­де ще най­лiп­шим му­жем, най­лiп­шим батьком; у нього бист­рий ро­зум i ду­ха чи­ма­ло! Ду­маєте, що я був iн­ший у мо­ло­дих лi­тах? Ду­маєте, що на­дi мною не пла­ка­ла не од­ну нiч­ку не­бiж­ка ма­ти? I що ж з то­го? Я ус­по­ко­ював­ся по­ма­лу, от i пi­шов, сла­ва бо­гу, у влас­них си­лах уго­ру.

- Як, для бо­га, йо­му не гриз­тись!? - клик­нув дру­гий, лi­кар i при­ятель ро­ди­ни Ля­уф­ле­рiв: - По­ду­май­те лиш, з лас­ки своєї: вiн має ще двi не­за­без­пе­че­нi доньки до­ма, а той без­совiсний дра­бисько так i нак­ла­дає тя­га­рi на карб ро­ди­ни.

- Лярi-фарi [12], лю­бий док­то­ре! Не­за­без­пе­че­нi! Дiвчи­сь­ками не жу­рюсь зов­сiм. По­за­без­пе­чу­ються са­мi!.. - вiд­казав "по­дат­ко­вець". - Зреш­тою од­на, а са­ме Оле­на, так як би вже й за­ру­че­на з мо­ло­дим К.?.. Нев­же ж, Епа­мi­нон­да­се?

- Нi, то­ва­ри­шу, не за­ру­че­на, не ос­вiд­чив­ся ще…

- Але ж бо лю­ди так го­во­рять; зреш­тою про­сид­жує цiли­ми дня­ми у вас!

- Вона йо­го не хо­че!

- Не хо­че?

- Каже, що не лю­бить.

Тут i нас­та­ла на­раз ти­ши­на.

- А що ти на те, ста­рий?

Радник здвиг­нув пле­чи­ма.

- Що ж я мо­жу вдi­яти? Си­лу­ва­ти її? Во­на не дасться при­силувати!

Один ста­рий май­ор, що прис­лу­ху­вав­ся спо­кiй­но роз­мо­вi своїх то­ва­ри­шiв, на­раз за­ре­го­тав­ся.

- Тут i вид­но, - вi­доз­вав­ся вiн, - хто верх ве­де до­ма! Ба­бське па­ну­ван­ня! Має во­на хо­тi­ти? Чи во­на, мо­ло­да, є в си­лi са­ма рi­ша­ти про своє щас­тя, свою бу­ду­чи­ну? Всти­дайся, ста­рий! У твоїй мо­ло­дос­тi прис­пi­ву­вав ти iнак­ше. Ад­же мо­ло­дий К. - се пиш­на, се слав­на пар­тiя! Doc­tor juris [13], су­до­вий ад'юнкт, се б то­бi пре­цiнь з рук не випу­скати!

Радник по­ту­пив очi у шклян­ку i знов здвиг­нув пле­чи­ма.

- Що я мо­жу вдi­яти, то­ва­ри­шу? Чуєш, не лю­бить йо­го!..

- Не лю­бить йо­го! На­чеб лю­ди не по­би­ра­лись i не жи­ли й без лю­бо­вi! Дур­ни­ця! Хи­ме­ра! Ко­лись во­на сього гiр­ко по­жа­лує, од­нак влас­ти­вим ви­нов­ни­ком бу­деш ти! Дi­ти ви­ховуються iнак­ше, па­не Ля­уф­лер! Як дов­го ти жи­веш, до­ти ти й па­ном; але у те­бе не зна­ти, хто го­ло­ва до­му. Кож­дий сам со­бi па­ном. Кож­дий iде, ку­ди йо­му до­гiд­но, хоч би i до чо­р­та. З то­го те­пер по­ка­зу­ються i нас­лiд­ки; от те­пер i ма­єш "лю­бов"!

- Ваша прав­да, май­ор, сло­во чес­тi, що ва­ша! - вмi­шав­ся на­но­во конт­ро­лер.

- Абсолютизм у ро­ди­нi - се рiч най­муд­рi­ша. Ду­маєте, що в ме­не iнак­ше? Моя во­ля - се во­ля всiх; а що­до точ­ки лю­бо­вi - по­ка­жу при­мi­ри. Чи же­нив­ся я з лю­бо­вi? Же­ни­лись ви, мо­же? Ме­нi на­рад­же­но "мою", i я пi­шов раз у дiм, да­лi дру­гий, тре­тiй, при­див­ляв­ся всьому от­вер­ти­ми очи­ма, при­слу­хувався нас­тар­че­ни­ми ву­ха­ми, роз­пи­ту­вав­ся, розумiє­ться, де­лi­кат­но про теє-то, при­вик до неї, освiдчивс­я - i кi­нець. Ме­нi ви­дається, па­не рад­ни­ку, що ва­ша Оле­на геть-геть пе­ре­рос­ла вас. Ко­ли б се ро­би­ли хло­пцi, се б ме­нi бу­ло ще сяк-так до впо­до­би, але дiв­ча­та - нi­коли! Прис­лу­хав­ся я їй раз, як во­на ве­ла якусь роз­мо­ву, але ка­жу вам щи­ро, що на­ко­ли б бу­ла мен­ше гар­на, то не про­щено би їй нi­ко­ли тих дур­ниць, кот­рi, не­мов цвi­та­ми, пов­би­ра­ла гар­ни­ми сло­ва­ми. На­чи­та­ла­ся нез­до­ро­вих тво­рiв, i то є ко­неч­нi нас­лiд­ки. Вам бу­ло їй по­во­ди на­ло­жи­ти, а й те­пер ще не запi­зно. Поп­ро­буй­те лиш i пе­ре­ко­наєтесь, що зiг­неться.

- Я се та­кож зав­сiг­ди го­во­рю, - обiз­вав­ся знов ста­рий ма­йор. - Дис­цип­лi­на му­сить до­во­ди­тись до ос­тат­нiх кон­сек­ве­н­цiй [14], особ­ли­во ж у жi­нок. Жiн­ка - то мо­ло­дий кiнь. По­чує сильну, за­лiз­ну ру­ку, так i по­дасться i влi­во i впра­во. Я не ка­жу по­во­ди стя­га­ти, але й не над­то по­пус­ка­ти. Як­раз по­се­ре­ди­нi, то­дi йде гар­но кро­ком. Де-не-де цвях­ну­ти батi­жком. Пе­ред тра­пом тро­хи ост­ро­гiв, пе­ред бар'єром - удар i ост­ро­ги, по­во­ди сво­бiд­но, то­дi ле­тить! Над­то замуч­увати не вар­то, особ­ли­во спо­чат­ку; се ж моя те­орiя. Ляуфл­ер був зав­сiг­ди ли­хим їздцем, то­му ж йо­го i кож­дий кiнь ски­дає з сiд­ла. Так, так, - до­дав тро­хи зго­дом i за­ду­мав­шись, - дис­ци­п­лi­на му­сить про­во­ди­тись, му­сить…

- Дай-но ме­нi раз з Оле­ною роз­мо­ви­тись, Епа­мi­нон­да­се! - го­во­рив док­тор, ко­ли оба вер­та­ли­ся од­ною й тою са­мою до­ро­гою до­до­му.

- Говори. Ска­жи їй i те, то­ва­ри­шу. Те, ти ж знаєш… що її батько не­за­бав­ки пе­рес­та­не тим бу­ти, чим був до­сi, а то лi­совим рад­ни­ком…

- Вона доб­ра, шля­хет­на, - вiд­ка­зав, по­тi­ша­ючи, док­тор. - Бу­де з усiх сил ста­ра­тись, щоб її ро­ди­на не тер­пi­ла убоже­ства; ко­ли б лиш то­го мог­ла за­бу­ти…

- Кого, люб­чи­ку?

- Стефана Лiєви­ча…

- Помершого?

- Егеж…

- Боженьку, а во­на… що з ним?

- Не знаєш нi­чо­го, ста­рий? Ад­же нер­во­вiсть… на! Оп­ро­че се трап­ляється час­то-гус­то, що батьки суть ос­тат­нi, кот­рих у та­кi спра­ви втаємни­чується…

- Любила йо­го?

- Авжеж! Обо­пiльне. Вiн вiд'їхав, як i то то­бi вi­до­мо, на два ро­ки з до­му, щоб сту­дiї по­кiн­чи­ти, що­би вер­ну­ти­ся зо­в­­сiм "го­то­вим"; то­дi й ма­ли свої за­ру­чи­ни опо­вiс­ти­ти, а там i поб­ра­тись, та, на не­щас­тя, наб­рав­ся десь у шпи­та­лi ти­­фу й по­мер, бi­да­чисько, та­ки у В. Ад­же се, ма­буть, зна­єш?

Радник не зна­хо­див слiв, щоб ви­ра­зи­ти своє зачудован­ня,­ аж по якiй­сь хви­ли­нi ска­зав сум­ним, гiр­ким то­ном:

- А я об тiм нi­чо­го не знав! Прав­да, вiн бу­вав час­то в моїм до­мi, веш­тав­ся чи­ма­ло бi­ля неї, од­нак нi­ко­ли не приходи­ло­ ме­нi щось по­дiб­но­го на дум­ку. А во­на… i се ж по­дя­ка за мою лю­бов? - клик­нув огiр­че­ний. - За мої батькi­вськi ста­ра­н­ня? Ох, як се бо­лить, бо­лить!! То­бi, чу­жо­му, звi­рилась, а пе­ред своїм батьком, пе­ред рiд­ним батьком, мо­гла щось та­ко­го за­таїти!..

- Успокiйся лиш, чо­ло­вi­че, - ути­хо­ми­рю­вав док­тор. - До ме­­не теж не при­хо­ди­ла, щоб своє сер­це як­раз пе­ре­до мною ви­ли­ти. Прий­шла, щоб поп­рос­ту по­ра­ди­ти­ся зi мною, як з лi­ка­рем. Му­чи­ла її без­сон­нiсть, i га­ряч­ка до край­нос­тi пi­дтинала її си­ли. Во­на нес­ка­зан­но ба­га­то тер­пi­ла, i то тай­ком; а се, ста­рий, ви­ма­гає чи­ма­ло си­ли. "Не мог­ли б ви, ди­тинко, ме­нi ска­за­ти, - пи­тав­ся я, - що бiльше-мен­ше мог­ла би сьому бу­ти за при­чи­на? Ви ж бу­ва­ли зви­чай­но най­здо­ро­вiшi з цi­лої ро­ди­ни"!

"Чи се му­сить бу­ти, па­не док­то­ре?" - спи­та­ла во­на.

"Авжеж, ди­тин­ко; се зад­ля вас са­мих". На­те й роз­по­вi­ла дро­жа­чи­ми ус­та­ми, роз­по­вi­ла ме­нi цi­лу iс­то­рiю. Я лед­ве за­таїв своє зво­ру­шен­ня. Яка шко­да, що до­ля обоїх так роз­давила! Бу­ла б з них вий­шла пре­гар­на па­ра, а їх по­том­ки, ста­рий… їх по­том­ки… ех! - тут i за­мовк на­раз.

- I що ж да­лi, док­то­ре? - пи­тав рад­ник приг­не­те­ним голо­сом.

- Нiчо. Про­си­ла лиш, щоб я об тiм нi­ко­му нi­чо­го не зга­дував, а з нею са­мою та­кож про те бiльше не го­во­рив. Ко­ли