Читати книгу - "Людина, Ольга Кобилянська"

- Прости ме­нi, Оле­но! - про­сив вiн прист­рас­но. - Од­нак га­д­­ка, що ти мог­ла б на­ле­жа­ти до дру­го­го, а не до ме­не, до­во­­дить ме­не до краю, i я не зно­шу її прос­тої

- Успокiйся, люб­чи­ку! - про­шеп­та­ла во­на ла­гiд­но. - Вiр у мою лю­бов. Чо­му не му­чусь я, що про­тя­гом двох ро­кiв мо­гла б i то­бi iн­ша спо­до­ба­тись? Ад­же й ти лиш лю­ди­на! Те­бе в'яже ли­ше лю­бов до ме­не. Iн­ших обов'язкiв не маєш су­проти ме­не; на­шi за­ру­чи­ни - тай­на.

- Я, Оле­но, я! Зi мною рiч iн­ша. Я па­ную над обс­та­ви­на­ми й то­му мо­жу ска­за­ти, що вiд ме­не за­ле­жить моя до­ля. Жi­нка од­нак, во­на те­пер по­ли­ше­на на во­лю до­лi…

- Дiйсно, - ска­за­ла во­на з ви­му­ше­ним ус­мi­хом. - А так бу­ли б ми вже з сим i го­то­вi, i мог­ли б о чiмсь муд­рi­шiм по­говорити. Вже не­да­ле­ко до до­му, - до­да­ла ти­хим го­ло­сом.

- Нi. - I обоє за­мовк­ли.

- Але ти бу­деш час­то пи­са­ти… - пе­рер­ва­ла во­на пер­ша ти­­ши­ну.

- Буду. Бу­ду про­ва­ди­ти для те­бе днев­ник, а при кiн­цi ко­ждого мi­ся­ця по­си­ла­ти.

- Вони, мо­же, пре­цiнь ско­ро про­ми­нуть, тi два ро­ки, Сте­фане?.. - її го­лос кра­яв йо­го сер­це.

- I для чо­го б нi, сер­денько? Один рiк у В., а дру­гий, ко­ли бу­ду асис­тен­том… Не кло­по­чись, а бе­ре­жись ли­ше. Ос­та­ва­й­­ся фi­зич­но сильна, а то­дi все лег­ше пе­ре­бу­вається.

- Я бу­ду бе­рег­тись, - вiд­ка­за­ла во­на ла­гiд­но i слух­ня­но. - Я й те­пер смi­юсь мо­дi в ли­це. Але ти, Сте­фа­не, бе­ре­жись i ти… ах!

- Що, люб­ко?

Вони ста­ну­ли й спог­ля­ну­ли на се­бе. Обоє бу­ли блi­дi.

- Ми вже до­ма.

- Навiть i не зав­ва­жив, - вiд­по­вiв вiн при­дав­ле­ним голо­сом.

- I ме­нi не зда­ва­ло­ся, що так близько… З її по­бi­лi­ло­го ли­ця го­рi­ли стри­во­же­нi очi. Прис­ту­пи­ла близько до нього.

- Бувай здо­ров, Сте­фа­не! - i, вхо­пив­ши йо­го за ру­ку, си­ль­но стис­ну­ла. - Пам'ятай про ме­не… - шеп­та­ла в несказан­но­му зво­ру­шен­нi. - Чуєш? Пам'ятай!!

- Олено!

Вiн прист­рас­но при­тис її до сер­ця. Опiс­ля цi­лу­вав ма­ло що не кож­дий па­лець. Лед­ве за­мi­тив, як ухо­пи­ла йо­го за ру­­ку й теж цi­лу­ва­ла. Вiн зля­кав­ся, а во­на скри­ча­ла з бо­лю. Од­но­час­но опус­ти­ла го­ло­ву на йо­го гру­ди й зап­ла­ка­ла.

- Сили… до­ро­га дiв­чи­но! - про­сив вiн без­звуч­ним голо­сом, а в гор­лi не­на­че да­вив йо­го корч.

- Боюсь о на­ше щас­тя! - прос­тог­на­ла во­на лед­ве чут­но.

- Я… я… нi… - вiд­по­вiв вiн. - Ми ж лю­би­мо­ся.

- Любимося, Сте­фа­не, лю­би­мо­ся…

***

Будучина нас­та­ла. Во­на при­во­лiк­лась i знi­чев'я устави­лась, дов­го й га­ря­че до­жи­да­на й ти­сяч­ний раз прок­ля­та, з своєю чуд­ною барв­ною мi­ша­ни­ною го­ря й утi­хи. Радни­ко­вi на­нес­ла во­на чи­ма­ло жу­ри й бо­лю. Особ­ли­во "свi­ти­ло ро­­ди­ни" на­во­ди­ло не­ми­ло­серд­но хма­ру за хма­рою на без­журну го­ло­ву па­на рад­ни­ка i йо­го жiн­ки. Як ско­ренько, зда­­ва­лось доб­рiй жен­щи­нi, прой­дуть шкiльнi ро­ки! Як лег­ко осяг­не ста­но­ви­ще прид­вор­но­го рад­ни­ка!

Сього ба­жа­ла во­на за вся­ку цi­ну в свi­тi! Од­нак iнак­ше скла­ло­ся.

Почавши вiд най­ниж­чих кла­сiв, тре­ба бу­ло для Гер­ма­на-Євге­на-Си­до­ра три­ма­ти до­машнього iнст­рук­то­ра. I як-не­будь пан рад­ник з про­фе­со­ра­ми жив на най­лiп­шiй сто­пi, че­рез се дiм йо­го був для них кож­до­го ча­су от­вер­тий; все ж та­ки Гер­ман-Євген-Си­дор при­но­сив кож­до­го пiв­рiч­чя чи­мраз то гiр­ше свi­доцт­во. При та­ких на­го­дах змi­ня­лись лю­бов i пес­то­щi вiт­ця в ска­же­нiсть. По­во­див­ся на­че божевi­ль­ний i був би роз­дер си­на, ко­ли б не сест­ри. Не­бо­ги ма­ли вже схо­вок, в кот­рiм дер­жа­ли хлоп­ця до­ти, до­ки лю­тiсть батька не ми­ну­ла, i вiн знов у сер­деч­ний, су­по­кiй­ний спо­сiб не за­пи­ту­вав про "ди­ти­ну". То­дi бра­ла ма­ти на се­бе тя­жке зав­дан­ня наст­ро­юва­ти батька на "доб­ре", вставляю­чись за ним га­ря­че.

- Воно ще та­ке мо­ло­де, ди­тин­не, - мов­ля­ла во­на, - му­сить ви­бу­ятись; час i бу­ду­чи­на на­ве­дуть йо­го i без то­го до пут­тя, по­ва­ги i ро­зу­му. В тих шко­лах i ста­рi зне­тер­пе­ли­ви­лись би, а не то - во­но!

Батько ус­по­ко­ював­ся, м'якнув, цi­лу­вав си­на i умо­лю­вав, що­би вiн уже раз прий­шов до свi­до­мос­тi та поп­ра­вив­ся. Пi­двищив йо­му гро­шi на дрiб­нi ви­дат­ки, ку­пив зо­ло­тий го­дин­ник, ку­пив ко­ня вмис­не ли­ше для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не вип­рав­ляв з ти­ми кiньми - не на­ди­вив­ся би­-сь i за дни­ну! I гнi­ва­тись на нього? Та за що?.. Що би­стро­ум­ний? Хит­рий? Ба! - Що вмiє до сво­го доп­ня­ти? Ту­пий кни­гоїд сього не до­ка­же… Так, при­мi­ром, за­мiсть до шко­ли, за­бi­жить тих­цем до ка­сар­нi, де зав­дя­ки про­тек­цiї яко­го там ниж­чо­го "обо­рон­ця вiт­чи­ни", дiс­та­не схо­ван­ку i приг­ля­­дається го­ди­на­ми всiм шту­кам їздцiв та вiй­сько­вим фа­р­­сам. Опiс­ля вiд­дає їх до­ма од­ну за од­ною не­аби­як, а ска­зав би-сь: par exel­len­ce! [10]

В та­ких хви­лях роз­хо­ди­лось сер­це ста­рих з роз­ко­шi, i пан рад­ник при­ся­гав­ся, що поз­во­лить йо­му вiд­бу­ти служ­бу од­но­рiч­но­го охот­ни­ка хоть би й при гу­са­рах.

- Куплю йо­му, - го­во­рив вiн з ен­ту­зi­аз­мом, - та­ку "бес­тiю", за кот­рою всi офi­це­ри бу­дуть гу­би гриз­ти…

Матуру здав Гер­ман-Євген-Си­дор з три­во­гою, лед­ве що свi­до­мо. I ви­би­ла за нею го­ди­на щас­тя, а за­ра­зом i го­ди­на бе­зi­мен­но­го су­му для ро­ди­ни Ля­уф­ле­рiв. Гер­ман-Євген-Си­дор вiд'їхав до В., щоб вiд­бу­ти там до­жи­да­ний рiк слу­жби вiй­сько­вої, а ра­дiсть ро­ди­чiв не три­ва­ла дов­го. I нес­тя­ми­лись во­ни, як ста­ли чим раз, то час­тi­ше по­яв­ля­тись вся­ко­го ро­ду век­се­лi на по­лич­ках Ля­уф­ле­рiвсько­го бюр­ка. А пан рад­ник? Йо­го са­мо­го мож­на бу­ло час­тi­ше, як пе­ред тим, ба­чи­ти в кав'ярнях. Де­ко­ли вiн та­ки там i но­чу­вав.

В про­тя­гу трьох лiт, по­чав­ши з ве­чо­ра, в кот­рiм Оле­на розс­та­лась з Лiєви­чем, змог­ла­ся вже ко­лиш­ня "сла­ба сто­ро­на" рад­ни­ка в не­по­га­мо­ва­ний на­лiг…

I ни­нi пе­ре­сид­жу­вав пан рад­ник з своїми виб­ра­ни­ми то­ва­ри­ша­ми при "шклян­цi" та на­рi­кав гiр­ки­ми сло­ва­ми на своє без­та­лан­ня.

- Коли Си­дор бу­де i дальше та­ке за­во­ди­ти, - жа­лу­вав­ся вiн, - ко­ли не пе­рес­та­не, то до­ве­де до то­го, що пi­ду з тор­ба­ми!

- Ще чо­го не ста­ло! Во­но не бу­де так зле, лю­бий рад­ни­ку! - по­тi­шав один iз то­ва­ри­шiв. Рад­ник розс­мi­яв­ся гiр­ко.

- Не зле? Пи­яти­ка, кар­тярст­во й про­че ле­дарст­во - се в мо­ло­до­го двад­ця­тид­вох­лiтнього хлоп­ця не зле? Ой, при­слу­жився вiн ме­нi, що пi­ду з тор­ба­ми… з тор­ба­ми, ка­жу, бо вже я не в си­лi дальше сього тя­га­ра дви­га­ти!

- Лишiть йо­го лиш, най ви­буяється, - за­мi­тив знов iн­ший, який­сь по­дат­ко­вий уряд­ник [11]. - Я вам ру­чу­ся, що вий­де з цi­лої iс­то­рiї та­кий чис­тий, та­кий не­ти­ка­ний, як лиш