Читати книгу - "Лялечка, Коцюбинський"

шко­лу вбігла два­над­ця­тилітня дівчин­ка з круг­леньким кла­по­ухим ви­доч­ком поміж підня­ти­ми до­го­ри пле­чи­ма. Її бистрі чорні очиці на­га­ду­ва­ли Фа­ню - і Раїса зра­зу до­га­да­ла­ся, що то Та­ся. По­га­но по­ши­та пер­ка­ле­ва су­кен­ка не ук­ри­ва­ла оцуп­ку­ва­тої фігу­ри, білі пан­чо­хи тісно об­хоп­лю­ва­ли грубі лит­ки, а жовті вуш­ка од ру­дих че­ре­виків теліпа­лись на­вер­ху, як сви­нячі ву­ха.

Тася прос­ко­чи­ла повз Раїсу і, не помітив­ши її, оббігла усі кла­си, сту­ка­ючи че­ре­ви­ка­ми та заг­ля­да­ючи у всі за­кут­ки, на­че во­на вер­ну­ла­ся до сво­го до­му і об­див­ля­лась, чи все га­разд. Врешті во­на нас­ко­чи­ла на Раїсу і за­со­ро­ми­лась. Але не на­дов­го. За кілька хви­лин во­на вже за­си­па­ла Раїсу без­лад­ни­ми пи­тан­ня­ми.

Чи є в неї сест­ра? А вишні в сад­ку вже дос­тиг­ли? Чи й у неї бу­ла та са­ма на­чальни­ця в школі? Які конфіту­ри Раїса лю­бить, бо во­на лю­бить всякі… і т. д. і т. д.

Тася швид­ко спри­яте­лю­ва­ла­ся з Раїсою, не ви­пус­ка­ла і ру­ки з своїх, тяг­ла до се­бе в гос­ти­ну. Раїса пішла.

В попівських гор­ни­цях во­ни ніко­го не зас­та­ли. Та о. Ва­силь ско­ро надійшов і ду­же зрадів Раїсі.

- Матусю!.. Ма­ту­сю!.. - гу­кав він у дру­гу ха­ту, ви­ти­ра­ючи впрілу ли­си­ну. - Гос­тя маємо…

Десь ізда­ле­ку по­чув­ся час­тий стукіт, на­че ко­за сту­ка­ла ра­ти­ця­ми по по­мості. Тро­хи зго­дом у две­рях по­ка­за­ла­ся чор­на ба­ба з ціпком у ру­ках, од яко­го по­хо­див той чуд­ний згук.

- «Матусю… ма­ту­сю…» - пе­ред­раж­ни­ла во­на си­на, - гість… а який то гість? Вчи­телька… мог­ла б дав­но вже прий­ти.

Вона знов пос­ту­ка­ла ціпком, пе­рей­шла, не звер­нув­ши ува­ги на Раїсу, ха­ту, сіла на стілець і за­мим­ри­ла:

- Матусю… ма­ту­сю… вчи­телька… вчи­телька…

Невважаючи на не­лас­ка­ве вітан­ня, Раїса од­ра­зу по­чу­ла сим­патію до сеї ста­росвітської фігу­ри в чорній міщанській одежі. Го­ло­ва в ма­туш­ки бу­ла пов’яза­на чор­ною хуст­кою, з якої виг­ля­да­ла замість об­лич­чя пе­че­на кар­топ­ля.

- Мати на всіх нас бур­чить отак…- про­хав ви­ба­чен­ня о. Ва­силь.

- «Бурчить… бур­чить…» - пов­то­ри­ла ста­ра по­па­дя, вста­ла, пе­рей­шла, пос­ту­ку­ючи, ха­ту, сіла на дру­гий стілець і за­мур­мотіла собі щось під ніс.

На неї оче­ви­дяч­ки не звер­та­ли ува­ги.

Тим ча­сом Раїсі вид­ко бу­ло, як у другій хаті Та­ся присіла пе­ред груб­кою, за­пус­ти­ла в неї ру­ки, щось дов­го пор­па­лась там і ви­тяг­ла врешті звідти слоїчок із конфіту­ра­ми. Зняв­ши обе­реж­но папір, во­на за­пус­ти­ла все­ре­ди­ну па­лець, об­ма­за­ний в попіл, і швид­ко су­ну­ла в рот. Во­на з та­кою на­со­ло­дою ли­за­ла конфіту­ри, що чорні оч­ка бли­ща­ли в неї, як у звірка, а нас­тов­бур­чені ву­ха чер­воніли, як свіжо нам'яті.

О. Ва­силь хва­лив­ся своїм ха­зяй­ст­вом. Він по­ка­зав влас­но­руч­но по­сад­жені яб­луні, дав їм доб­ру ре­ко­мен­дацію, поз­най­омив її з за­па­хом стайні, з бо­ло­том корівни­ка і скли­кав для неї усе куд­ку­да­ка­юче, ге­га­юче і кря­ка­юче пер­на­те царст­во. Зо всіх звірків, які ото­ча­ли Раїсу на ве­ли­ко­му дворі попівської гос­по­ди, най­більше жва­вим і ціка­вим бу­ла Та­ся, оцуп­ку­ва­та фігур­ка якої шми­га­ла поміж те­ля­та­ми або ври­ва­лась се­ред нес­ка­зан­но­го ґвал­ту в гу­ся­че ста­до.

Пили чай на ве­ранді при ти­хо­му за­ході сон­ця. Ве­ли­ка й бла­го­душ­на фігу­ра о. Ва­си­ля, без­пе­рес­тан­не бур­чан­ня ста­рої ма­туш­ки, що на­га­ду­ва­ло дзюр­чан­ня во­ди з-під рин­ви, жвавість мо­ло­дої кізоч­ки у Тасі, ся прос­та роз­мо­ва й обс­та­но­ва навіва­ли на ду­шу спокій. В од­чи­нені у ха­ту двері ди­ви­лись із порт­ретів архієреї над ста­рин­ни­ми чер­во­ни­ми меб­ля­ми і збільшу­ва­ли не­ве­лич­ке то­ва­рист­во, в яко­му Раїса не по­чу­ва­ла се­бе оди­но­кою.

Лід ру­шив, знай­омість зав'яза­ла­ся.

Раїса ра­да бу­ла, ко­ли Та­ся ча­сом із са­мо­го ран­ку забіга­ла до неї і тяг­ла її в ліс або в по­ле. Ча­сом во­ни бра­ли з со­бою о. Ва­си­ля. Він му­сив з ни­ми шу­ка­ти гри­би, на­си­лу зги­на­ючи свою си­ту пос­тать у біло­му підряс­ни­ку. Ко­ли він втом­лю­вав­ся, а довгі ко­си мокріли од по­ту, во­ни поз­во­ля­ли йо­му спо­чи­ти. По­то­му час­то прибіга­ли ди­ви­ти­ся, як він ле­жав на траві та пах­кав папірос­кою. Во­ни но­си­ли йо­му виз­би­рані гу­би.

Стару ма­туш­ку Раїса швид­ко підби­ла: во­на ва­ри­ла їй конфіту­ри, по­ма­га­ла в пе­карні, дог­ля­да­ла робітниць. Ста­ра бу­ла ду­же ра­да і ви­яв­ля­ла се бур­чан­ням, як і на всіх до­машніх.

Всі чет­ве­ро скла­да­ли не­мов ро­ди­ну.

Особливо ве­се­ли­ми бу­ли у них недільні обіди. За­раз після служ­би бо­жої Та­ся тяг­ла Раїсу до се­бе, і та му­си­ла йти до кухні, щоб зго­ту­вать для ма­ленької ла­су­хи яку ле­гумінку. Роз­пе­че­на ко­ло вог­ню, з за­су­ка­ни­ми ру­ка­ва­ми, вліта­ла во­на у сто­ло­ву, гриміла по­су­дою, по­ма­га­ла най­мичці нак­ри­ва­ти стіл і про­га­ня­ла о. Ва­си­ля, що ва­ляв­ся з га­зе­тою на ка­напі.

- Ідіть до се­бе, ви нам за­ва­жаєте! - ве­се­ло кри­ча­ла во­на йо­му.

За обідом ви­хо­ди­ла з о. Ва­си­лем, як зви­чай­но, су­пе­реч­ка. Ра­ху­ва­ли, скільки о. Ва­силь ви­пив ча­рок.

- Ви вже п'ять ви­пи­ли!.. - з обу­рен­ням гу­ка­ла Раїса.- Вам се шко­дить, а ви п'єте та п'єте!..

- Яка з вас вчи­телька: до п'яти по­ра­ху­ва­ти не годні; я ви­пив чо­ти­ри, а не п'ять…

- Ні, п'ять… Я вам за­бо­ро­няю більше пи­ти - чуєте!..

- Овва!

- «Овва!» - драж­ни­лась Раїса і швид­ко ха­па­ла з сто­ла пляш­ку.

О. Ва­силь бо­ро­нив свої пра­ва і йшов війною на Раїсу, обер­та­ючись рап­том зі слу­ги бо­жо­го в слу­гу Мар­са. [6] За сто­лом здіймав­ся стра­шен­ний за­ко­лот: Та­ся ви­ща­ла, як заріза­не по­ро­ся, ста­ра по­па­дя бур­ча­ла, пе­ре­хо­ди­ла з місця на місце та нев­до­во­ле­но сту­ка­ла ціпком, аж по­су­да дзвеніла.

Кінчалось зви­чай­но тріумфом слабішої сто­ро­ни, та в грунті за­до­во­лені бу­ли всі, хоч апе­тит Та­син так за­гост­рю­вав­ся од бо­ротьби, що з со­лод­ко­го сли­ве ніко­му нічо­го не лишалося.

Разом во­ни їзди­ли на сіно­жать, у по­ле, на пасіку. О. Ва­силь зви­кав до вчи­тельки. Він ча­сом по­си­лав її дог­ля­да­ти са­пальниць на бу­ря­ках або при­ру­чав од­вез­ти по­лу­день ко­са­рям. За си­ми приємни­ми, звич­ни­ми роз­рив­ка­ми Раїсі не­помітно збігав час, тим більш не­помітно, що во­на по­чу­ва­ла се­бе в сім'ї о. Ва­си­ля, як у рідній. В кінці літа Та­сю од­ве­зе­но до шко­ли, і всім ста­ло сум­но. За­те о. Ва­силь мав при­чи­ну частіше навіду­ва­тись до шко­ли, щоб по­го­во­ри­ти з Раїсою про свою улюб­ле­ни­цю. Опріч то­го, він при­но­сив з со­бою «Епар­хи­альные ве­до­мос­ти», які йо­му ліньки бу­ло чи­та­ти са­мо­му, і во­ни чи­та­ли уд­вох. О. Ва­силь на­сам­пе­ред роз­гор­тав одділ хроніки. Там сто­яли все знай­омі наз­ви­ща, опи­су­ва­лись всякі ви­пад­ки й зміни в житті місце­во­го ду­хо­венст­ва. Спо­чат­ку Раїса ціка­ви­лась сим із ввічли­вості, щоб не об­ра­зи­ти о. Ва­си­ля, а по­то­му втяг­ла­ся і пе­рей­ня­ла­ся інте­ре­са­ми ко­лишніх, ще за часів бур­си, своїх знай­омих. Лу­ча­ло­ся, що, ко­ли при­во­зи­ли пош­ту, а о. Ва­си­ля не бу­ло вдо­ма, Раїса пер­ша пе­ре­чи­ту­ва­ла но­вин­ки і не­терп­ля­че че­ка­ла о. Ва­си­ля, щоб поділи­ти­ся з ним ти­ми но­вин­ка­ми.

- Чи ви чу­ли, що о. Ар­кадія пе­ре­ве­де­но на дру­гу па­рафію, а о. Фе­ог­ност дістав на­бед­ре­ни­ка? - стріча­ла во­на