read-books.club » Класика » Лялечка, Коцюбинський 📚 - Українською

Читати книгу - "Лялечка, Коцюбинський"

117
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Лялечка" автора Коцюбинський. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:
во­за речі.

Гучно за­лу­на­ли по пус­тих ха­тах Раїсині кро­ки, і спер­те, з сильним за­па­хом сос­но­вої дош­ки повітря за­та­му­ва­ло їй віддих. Во­на швид­ко по­од­чи­ня­ла вікна. Теп­ле, зе­ле­нас­те світло ви­пов­ни­ло ха­ти, і гля­ну­ла у вікна ши­ро­ка бла­кить не­ба.


Тетяна тим ча­сом поз­но­си­ла усе ма­нат­тя з во­за, унес­ла во­ди, по­да­ла учи­тельці вми­тись і, на­ла­пав­ши в мішку са­мо­вар, ви­тяг­ла йо­го звідти за ву­ха, аж він заб­ряж­чав.


- Самовар вам ста­ви­ти?


- Настав…


Поки сто­ро­жи­ха по­ра­лась ко­ло са­мо­ва­ра, Раїса пішла ог­ля­да­ти шко­лу.


Школа бу­ла прос­то­ра, но­ва, не­дав­но пос­тав­ле­на. У ве­ликі вікна нев­пин­но пер­лось сон­це і так пек­ло ви­сокі сос­нові стіни, що на них вис­ту­па­ла жи­ви­ця. Жов­то по­мальовані пар­ти, зсу­нуті в кут­ку до­ку­пи, бу­ли пок­риті пи­лом. В шиб­ку би­лась здо­ро­ва му­ха і жалібно дзиж­ча­ла. Од чор­ної ша­фи з книж­ка­ми до шкільної дош­ки па­вук сну­вав па­ву­тин­ня. Раїса обійшла усі по­кої, скрізь бу­ла пуст­ка і ти­ша, шко­ла на­га­ду­ва­ла по­рожній вулій, пе­ре­ки­ну­тий під ха­тою на сонці. Ква­ти­ра вчи­тельки скла­да­лась із двох не­ве­ли­ких ха­ти­нок. Особ­ли­ва ма­ла бу­ла спальня. В ній за­лед­ве мог­ло помісти­ти­ся ліжко, ма­ленький сто­лик і не­ве­ли­ка скри­ня. Ко­ли Раїса при­ляг­ла на ліжко, їй зда­ло­ся, що во­на опи­ни­лась на дні гли­бо­ко­го ко­ло­дя­зя, бо не­тин­ко­вані сос­нові стіни, що тісно обс­ту­па­ли її навк­ру­ги та ви­со­ко здійма­лись до стелі, ду­же ски­да­лись на цям­ри­ну. Дру­га ха­тин­ка бу­ла трош­ки більша, і з вікон її бу­ло вид­ко білу церк­ву се­ред зе­лені ви­со­ких де­рев.


Поки учи­телька піджив­ля­ла­ся, сто­ро­жи­ха сто­яла ко­ло две­рей, уваж­но розг­ля­да­ючи її та її па­кун­ки зо всіх боків. Врешті во­на насміли­лась, сіла скраєчку на ка­нап­ку, і по­ча­лась роз­мо­ва, в якій сто­ро­жи­ха на­ма­га­лась як­най­більше довіда­тись від Раїси та як­най­більше роз­повісти їй.


Раїса дізна­ла­ся, що шко­ла стоїть по­рожньою ще з пос­ту, ко­ли учи­телька зляг­ла та й хут­ко й ду­шу бо­гові од­да­ла; он там, у тій ма­ленькій ха­тинці, де Раїса бу­де спа­ти, - там мучилась оди­но­ка як па­лець вчи­телька, і ко­ли б не старі ма­туш­ка, не бу­ло б ко­му і очі зак­ри­ти.


- Хіба піп ста­рий уже?


- Ні, піп не ста­рий, він удо­вець, мав од­ну дівчин­ку-підлітка, ста­ра ж ма­туш­ка - то ма­ти по­по­ва… Ба­га­тир, ве­ли­ким ха­зяй­ст­вом ору­дує, а що в селі панів не­ма - не­ма де й за­ро­би­ти, то лю­ди йдуть, за що дасть, до ба­тюш­ки, а більш за гріхи йо­му од­роб­ля­ють… Те­пер за­жер­ся з дя­ком, ніяк не поділять при­носів…


Тут Раїса довідне дізна­ла­ся, що й ко­ли са­ме ска­зав піп дя­кові, що од­повів йо­му дяк, що з то­го вий­шло і як та історія од­би­ла­ся на кривій Се­ме­нисі, якої чо­ловік до­во­диться бра­том у дру­гих дя­ко­во­му ку­мові…


Оповідання Те­тя­ни­не, як хвилі од вки­ну­то­го в во­ду ка­ме­ня, все шир­ши­ми і шир­ши­ми кру­га­ми роз­хо­ди­лось по се­лу, зай­ма­ло ма­су осіб, за­хоп­лю­ва­ло да­лекі кут­ки і плу­та­ло такі де­талі різних сторін жит­тя, що в го­лові Раїсиній усе зміша­ло­ся, і во­на пе­рес­та­ла слу­ха­ти гомінку сто­ро­жи­ху.


Розташувавшись аби­як, наш­вид­ку, в своїх двох по­коїках, впо­ряд­ку­вав­ши свою діво­чу постіль, Раїса ра­но ляг­ла у ліжко. Та спа­ти не мог­ла. Свічка бли­ма­ла на сто­ли­ку в го­ло­вах, а во­на, ви­тяг­шись під свіжим ряд­ном, во­ди­ла очи­ма по до­ща­них сос­но­вих стінах тісної ха­ти­ни. При тьмя­но­му світлі стіни ще більше на­га­ду­ва­ли ко­ло­дяз­ну цям­ри­ну. Раїса ле­жа­ла на дні ко­ло­дя­зя, а там, вгорі, ку­ди світло ледь до­хо­ди­ло, по­чи­нав­ся світ і жит­тя.


Життя… во­на ду­ма­ла про нього. От їй уже трид­цять пер­ший рік пішов, а чи ба­га­та да­ло їй те жит­тя? Во­на тільки й жи­ла, що в ос­танніх кла­сах ду­хов­ної шко­ли, ко­ли семіна­рис­ти, на­зи­ва­ючи се­бе ро­ди­ча­ми її, при­но­си­ли їй за­бо­ро­нені книж­ки, ве­ли з нею роз­мо­ви про лю­бов до на­ро­ду, про політи­ку й навіть про те, що не­ма бо­га… Їй бу­ло страш­но і лю­бо; во­на хо­ва­лась зі своїм скар­бом, за­чи­ту­ва­лась до бо­лю го­ло­ви, тремтіла од но­вих ду­мок і по­чу­ва­ла в собі та­ку лю­бов по не­щас­но­го на­ро­ду, що спо­чат­ку хотіла вмер­ти для нього, а по­то­му роз­ду­ма­ла і пок­ла­ла жи­ти. Во­на ува­жа­ла се­бе за щось ви­ще од своїх под­руг та й од тих лю­дей, що бу­ли навк­ру­ги, в гру­дях у неї радісно би­лась хви­ля но­вої си­ли. Во­на рва­лась із шкільних стін на во­лю, на служ­бу на­ро­дові. І ста­ло­ся. Батько, ста­рий убо­гий дяк, заб­рав її до­до­му, на се­ло. Але там не бу­ло то­го улюб­ле­но­го страд­ни­ка - н а р о д у, він був десь да­ле­ко, в Росії; на селі бу­ли самі му­жи­ки, яких Раїса доб­ре зна­ла і не ду­же лю­би­ла. Вдо­ма, у бідноті, у ве­ликій сім'ї, де не бу­ло місця зай­во­му ро­тові, жи­лось не­ве­се­ло. Прав­да, батько із шку­ри ліз, щоб одяг­ти Раїсу не гірш од попівни, аби да­ти їй спро­мо­гу їзди­ти по весіллях та по хра­мах, де мож­на бу­ло знай­ти же­ни­ха-бо­гос­ло­ва. Та же­них якось не зна­хо­див­ся, бо ні ба­гач­кою, ні кра­су­нею пан­на не бу­ла, біда вдо­ма не мен­ша­ла, і по двох ро­ках, змар­ну­вав­ши батькові надії, Раїса му­си­ла піти в учи­тельки. Три­над­цять літ вчи­телькою! Три­над­цять літ во­на сох­ла, як яб­лу­ко у сушні. Спо­чат­ку хоч потіша­ла се­бе дум­кою, що во­на не зай­ва на світі, що во­на слу­жить ви­сокій справі, але ся те­орія з кож­ним ро­ком блідла, по­ловіла і з ча­сом зовсім за­ги­ну­ла. Жит­тя, та­ке од­но­манітне, та­ке без­барв­не, тек­ло вузьким ко­ри­том і нічо­го не да­ва­ло для осо­бис­то­го щас­тя; ви­роб­ля­лись од­нобічні, про­фесіональні інте­ре­си, по­за яки­ми во­на по­чу­ва­ла се­бе му­хою во­се­ни. Во­на так і на­зи­ва­ла се­бе: осіння му­ха. Раїса не раз пи­та­ла се­бе, чи лю­бить во­на свою шко­лу? Так, во­на лю­би­ла шко­лу, лю­би­ла свою ро­бо­ту, при якій втра­ча­ла го­лос, хрипіла, над­сад­жу­ва­ла гру­ди і ве­ла без­пе­рес­тан­ну війну зі шко­ля­ра­ми, їх батька­ми, по­пом і на­чальством. Во­на лю­би­ла се все, як лю­бить му­жик оран­ку, жни­ва або твер­ду ла­ву, на якій спо­чи­ває йо­го на­том­ле­не, струд­же­не тіло.


Однак для сер­ця бу­ло сього ма­ло. Прав­да, во­но не раз розцвіта­лось під змінли­вим промінням щас­тя, цвіло за­ки­ну­те, невідо­ме, у тиші і, не ма­ючи надії ки­ну­ти насіння в ро­дю­чий ґрунт, зів'яло, зсох­ло, як зсох­ли її ли­це, гру­ди, ру­ки, як зсох­ла во­на вся, мов польова квітка з гер­барію.


І ось, ки­ну­та до­лею в чу­же се­ло, ще більш оди­но­ка, ніж досі, пе­ре­вер­тається во­на з бо­ку на бік на дні ко­ло­дя­зя, і не мо­же зас­ну­ти, і з жа­хом ду­має, що му­сить же вий­ти ко­лись із сього ко­ло­дя­зя і стріти­ся з дійсністю, в якій цент­ральне місце на сей раз зай­має та­ка дрібнич­ка, як відно­си­ни з по­пом.


Вже по­ча­ло дніти, ко­ли Раїса зас­ну­ла. Роз­бу­див її чу­жий го­лос під вікном:


- Я ще вчо­ра ба­чив, як щось під'їха­ло до шко­ли, та й ка­жу ба­тюшці:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Лялечка, Коцюбинський», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Лялечка, Коцюбинський"