Читати книгу - "Лялечка, Коцюбинський"

Triste com­me un be­au jo­ur

Pour un co­e­ur sans es­po­ir. [1]

F. Сор­рeе [2]

Етюд

Драбинястий віз, зап­ря­же­ний од­ною ко­ня­кою, раз у раз підска­ку­вав і не­ми­ло­серд­но тру­сив, не по­па­да­ючи в колію. У земської вчи­тельки Раїси Ле­вицької, що їха­ла на возі, по­ча­ло од труської до­ро­ги боліти під грудьми - і се бу­ло доб­ре, бо од­ри­ва­ло її од прик­рих ду­мок. Во­на ще не про­хо­ло­ла після історії з по­пом, мов відла­мок розірва­ної ви­бу­хом бом­би. Пе­ред її очи­ма, як на злість, вста­ва­ло ху­де, єзуїтське, скрив­ле­не від злості об­лич­чя по­па, ко­ли во­на при­люд­но виг­на­ла йо­го з шко­ли. Що ж, інак­ше во­на не мог­ла вчи­ни­ти: йо­го вічні до­но­си на неї, похід про­ти земської шко­ли, підбу­рю­ван­ня се­лян та втру­чан­ня в її шкільну пра­цю ста­ли нес­тер­пу­чи­ми, нер­ви її не вит­ри­ма­ли - і во­на зро­би­ла по­пові беш­кет при шко­ля­рах та се­ля­нах. Піп побіг жаліти­ся інспек­то­рові та сво­му на­чальству, а ма­туш­ка тим ча­сом ус­ко­чи­ла з най­мич­кою в шко­лу, по­би­ла горш­ки і, світя­чи зе­ле­ни­ми, як у розд­ра­то­ва­ної кицьки, очи­ма, зах­ли­пу­ючись по­то­ком лай­ки, ки­ну­лась із ку­ла­ка­ми на «зух­ва­лу вчи­тельку» - і, на­пев­не, по­би­ла б, ко­ли б та не втек­ла з ха­ти. Ну, приїздив інспек­тор, член земської уп­ра­ви, [3] бу­ло слідство, до­пи­ти - і все скінчи­ло­ся тим, що її пе­ре­не­се­но до дру­гої шко­ли, ку­ди во­на са­ме й їде. Як тільки скінчи­ли­ся іспи­ти, во­на заб­ра­ла своє убо­ге ма­нат­тя і, не ба­жа­ючи й дни­ни ли­ша­ти­ся в од­но­му селі з навісним по­пом, по­да­лась у до­ро­гу. І хоч во­на да­ле­ко бу­ла вже од місця при­го­ди, а все ж ся гид­ка історія гніти­ла її, як сон­на ма­ра, - і му­ти­ла, й підійма­ла в серці злість. Се вже вдру­ге на про­тязі своєї три­над­ця­тилітньої служ­би во­на му­сить че­рез не­по­ро­зуміння з по­пом міня­ти шко­лу - і хто знає, що че­кає її на но­во­му місці, де, пев­но, - ох, бо­же! - є піп і по­па­дя.

Але те, що так тру­си­ло і так ко­ло­ло під грудьми, не да­ва­ло сну­ва­тись гірким дум­кам.

Край до­ро­ги, якою ко­тив­ся віз, ле­жав білий пісок і пе­ре­си­пав­ся на вітрі. Раїса за­ди­ви­лась, як ку­рив­ся над зем­лею, не­мов дим, білий пісок і пе­ле­ною зак­ри­вав да­ле­ку сму­гу чорного бо­ру. Че­пурні бе­ре­зи, як ру­сал­ки, ма­яли на вітрі зе­ле­ни­ми ко­са­ми. Кост­ру­баті й при­сад­ку­ваті вер­би з обох боків до­ро­ги міцно чіпля­ли­ся ого­ле­ним корінням за зем­лю, не­мов хи­жий птах заг­нав па­зу­ри у здо­бич. Бу­ло, нев­ва­жа­ючи на тра­вень, душ­но, як улітку. По га­ря­чо­му не­бові повз­ли довгі й білі, як па­ву­тин­ня, хмар­ки, на за­ході вста­ва­ло щось грізне, і рос­ло, і сва­ри­лось да­ле­ким гур­ко­том. Раїса все пог­ля­да­ла ту­ди, з три­во­гою ду­ма­ючи, чи вте­чуть во­ни од бурі, при одній згадці про яку во­на хо­ло­ла і здри­га­лась.

Візник, в од­повідь на її про­хан­ня, цмо­кав на шка­пи­ну і бив її пу­жал­ном по су­хих реб­рах, та це по­ма­га­ло не­ба­га­то.

В'їхали в лісок. Тут бу­ло за­тиш­но і пах­ло смо­лою. На тлі яро-зе­ле­ної мо­ло­дої бе­ре­зи­ни гап­ту­ва­лись чорні гілки сос­ни, а там, де бе­ре­зи­на витісня­ла сос­ну та про­пус­ка­ла па­ру­си сон­ця, все, зда­ва­лось, за­ли­те бу­ло зе­ле­ним бен­гальським вог­нем. Над до­ро­гою ча­сом по­па­да­лась уся в цвіту ди­ка гру­ша або кущ че­рем­хи з ме­до­вим за­па­хом білих делікат­них ки­тиць.

За лісом ши­рокі по­ля по­волі й лагідно спус­ка­ли­ся униз, і візок усе ко­тив­ся вузькою, нев'їждже­ною до­ро­гою, що бігла кри­вулькою поміж ози­ми­ною до се­ла.

Та ось і се­ло. Се­ред низько­до­лу і мо­чарів сто­яло во­но, прик­рив­ши свої убогі оселі віта­ми крис­ла­тих верб. Зда­ле­ку зда­ва­ло­ся, що то не ха­ти, а стіжки зчорнілої й гни­лої со­ло­ми хо­ва­ються під вер­ба­ми.

Візок ко­тив­ся ву­ли­цею, а Раїса ціка­во роз­див­ля­ла­ся по обид­ва бо­ки. Ха­ти здебільшо­го бу­ли старі, чорні, з чор­ни­ми ж, по­рос­ли­ми мо­хом, стріха­ми. По дво­рах сто­яли баг­на й зе­ле­насті ка­люжі. Ву­ли­ця теж бли­ща­ла ба­юра­ми. На всьому од­би­лись сліди убо­жест­ва. І жит­ла, і лю­ди, що вічно ри­ються в землі, прий­ня­ли, вви­жа­лось Раїсі, колір землі, зда­ва­ли­ся де­та­ля­ми мерт­вої при­ро­ди. Баг­нис­тою ву­ли­цею йшов му­жик, не­мов ду­бо­ве ко­ре­ни­ще ко­ти­лось по до­розі: смаг­ле, як ко­ра на де­реві, об­лич­чя, цупкі, по­ре­пані й при­палі зем­лею ру­ки, грубі, як пеньки, но­ги. Он вибігла з чор­ної ха­ти мо­ло­ди­ця, прик­ла­ла до­ло­ню до очей і ди­ви­лась на по­до­рож­ню. Сон­це гра­ло на її брон­зо­вих го­лих но­гах, як на стов­бурі по­хи­ле­ної над ти­ном вер­би. На ву­лиці, попід ха­та­ми, ва­ля­ла­ся де­рев­ня; діди сиділи на ній, схи­лив­ши го­ло­ви, і лед­ве мож­на бу­ло одрізни­ти їх од тої тем­ної, зчорнілої ма­си. За­мур­за­на дітво­ра, впоміш із со­ба­ка­ми і сви­ня­ми, роїла­ся попідтин­ню. Худі підсвин­ки на ви­со­ких но­гах, з за­бо­ло­че­ни­ми че­ре­ва­ми ни­ка­ли по ву­лиці. Скрізь тхну­ло гноєм. В до­лині, в озерці, хлю­па­ли пра­ни­ка­ми, підка­сані, з чер­во­ни­ми, як у буслів, но­га­ми, мо­ло­диці. За ви­го­ном, край се­ла, виднілось дру­ге се­ло, гус­то за­се­ле­не сіри­ми хрес­та­ми, під яки­ми ти­хо спо­чи­ва­ли, обер­нув­шись у зем­лю, трудівни­ки землі. А далі роз­ля­га­лось по­ле, рівне, сіро-зе­ле­не, на яко­му чер­во­на спідни­ця робітниці зда­ва­лась оди­но­кою польовою квіткою.

За зак­ру­том, на гор­боч­ку, з-за ве­ли­ких пиш­них кленів виг­ля­ну­ла біла церк­ва. У Раїси рап­том стис­ну­ло сер­це, і во­на міцно сту­ли­ла вус­та. Ну що ж, їй не пер­шин­ка, ко­ли до­ве­деться, бу­де во­юва­тись.

Через до­ро­гу, про­ти церк­ви, сто­яла шко­ла, но­ва, ви­со­ка, під залізом, на гор­боч­ку, як со­ро­ка на ти­ну. Візник за­вер­нув і в'їхав у ве­ли­кий, за­рос­лий спо­ри­шем двір.

Показалося, що шко­ла замк­не­на. Раїса обійшла навк­ру­ги її, за­зир­ну­ла у вікно, звідки гля­ну­ла на неї пуст­ка, по­тор­са­ла ко­лод­кою на две­рях од чор­них сіней - ніко­го і нічо­го. Який­сь чо­ловік спер­ся од ву­лиці на тин і з цікавістю сте­жив за маніпу­ляціями Раїси­ни­ми.

- Не знаєте, в ко­го ключ од шко­ли?.. Я но­ва вчи­телька…- звер­ну­лась до нього Раїса.

- Та, ма­буть, у сто­ро­жи­хи, у Те­тя­ни… Бігай-но, та швид­ко, по Те­тя­ну, во­на по­ле в ма­чу­хи на го­роді!..

Услід за си­ми сло­ва­ми по­чу­ла­ся ло­пот­ня­ва бо­сих ніг, і щось біле миг­ну­ло на ву­лиці.

Раїса сіла на лавці під шко­лою і че­ка­ла сто­ро­жи­ху. Навк­ру­ги бу­ло ти­хо і без­люд­но. Біла церк­ва се­ред мо­гутньої зе­лені ро­би­ла приємне вра­жен­ня. На ве­ли­ко­му зе­ле­но­му дворі пас­лась розп­ря­же­на вже візни­ком ко­ня­ка, а він сам приліг у хо­лод­ку під во­зом.

Минуло так більш півго­ди­ни. Врешті ляп­ну­ла хвіртка і на стежці по­ка­за­лась Те­тя­на. Су­ха прис­тар­ку­ва­та дівка, во­на міцно дер­жа­ла в за­ма­за­них свіжою зем­лею пальцях ключ, з ней­мовірою пог­ля­да­ючи на Раїсу.

- Здрастуйте…

- Здрастуй… од­чи­ни шко­лу… я приїха­ла до вас за вчи­тельку…

Тетяна про­жо­гом, з ру­ха­ми мос­ка­ля у спідниці, ки­ну­лась од­чи­ня­ти шко­лу, впус­ти­ла Раїсу, а са­ма побігла зно­си­ти з