Читати книгу - "Кому повім печаль мою, Олександр Олесь"

style=""> 

21.02.1922

 

«Як океан, глибока наша рана…»

 

 

Як океан, глибока наша рана,

Як чорна ніч, скорбота наша чорна.

В яких лісах, в яких дрімучих пущах

Ми знайдемо цілюще зілля?

 

Хто допоможе нам нести на гору камінь,

Де світлий храм віки уже будуєм?

Вітри його із наших рук на півдорозі вирвуть

І кинуть знов його в яри, в безодні.

 

Хто слово втіхи скаже нам в розпуці?

Навколо тільки дикий сміх лунає:

«В їх не було нічого і не буде!

Женіть їх знов в залізні ярма!»

 

І ми самі вночі згубили братні руки

І заблудилися в лісах зневіри.

Як листя, нас метуть вітри по світу -

І топчуть по шляхах прохожих ноги.

 

Коли ж з гори наш дзвін старий задзвонить

І полетить на крилах в кожну душу?

Коли з очей сліпих у нас поллються сльози,

Але уже не сльози мук гірких, а щастя?

 

3.08.1922

 

«О принесіть як не надію…»

 

 

О принесіть як не надію,

То крихту рідної землі:

Я притулю до уст її

І так застигну, так зомлію...

 

Хоч кухоль з рідною водою!..

Я тільки очі напою,

До уст спрагнілих притулю,

Торкнусь душею вогняною.

 

12.09.1921

 

ПІСНЯ

 

 

Ой чужино, чужинонько,

Зрадливая дружинонько!

Одружився я з тобою

Після січі, після бою.

 

Після січі - посічений,

Після бою - скалічений.

Пішов в хату - не топилось,

Хотів з՚їсти - не варилось.

 

Хотів лягти і спатоньки,

Як десь там, у матінки,

А в головах на весілля

Не подушка, а каміння.

 

Хотів лиха позбутися,

Додомоньку вернутися -

Стоїть муром ліс дрімучий,

А за лісом гори-кручі.

 

Ой вихори, не кидайте,

Сирим піском закидайте!

Орли, орли, в небі майте,

Мого тіла не займайте!

 

Ой вихори, над ворогом

Метіть пилом та порохом!

А ви, орли, в небі майте,

Мою шаблю пригадайте!

 

«Однаково: більше не жити…»

 

 

Однаково: більше не жити -

Умерти чи край свій лишити;

Чужина - могила, чужина - труна,

Пустеля безплідна, холодна, нудна.

 

Щасливий є той, хто на полі в бою

Вирішує сміливо долю свою.

Впаде - як на небі блискуча зоря,

Щоб жити у струнах співця-кобзаря.

 

Лежить він на рідному полі віки,

Шумлять над ним трави і квітнуть квітки.

Він бачить, як правнук за плугом іде,

Як повно буяє життя молоде.

 

Чужина - могила, чужина - труна,

Душа на чужині, як чайка сумна,-

Літає і квилить в сльозах без гнізда:

Навік його змила бурхлива вода.

 

12.08.1927

 

НА ЧУЖИНІ

 

 

Не вірив я в життя по смерті,

Тепер я вірю в диво з див.

Було для мене страшно вмерти,

Умер і нагло знов ожив.

 

Так само тут: і сонце, й зорі,

І люде наче ті самі,

Але якісь байдужі в горі

І в щасті, в радості - німі.

 

Весна, зима, і дні, і ночі,

Музика, сміх, і плач, і рух,

Та скрізь, як привид опівночі,

Блукає твій самотній дух.

 

4.10.1925

 

«Літо. Свято. В місті тиша…»

 

 

Літо. Свято. В місті тиша -

Наче вимерло в цю ніч.

Думка втишена, ясніша,

Серце, нерви спокійніш.

 

З міста виїхали люде

На річки, в поля, в ліси,

Щоб надихалися груди,

Щоб набралися краси.

 

І враз... як ніж отруйний, гострий в груди...

Ах, це ж - могила, це - труна!

Життя десь там, де рух, де люде,

Де рідна сторона!!

 

Закопаний в землю лежу я тут роки,

Тут тліє мій мозок і серце моє,

А десь надо мною буяють потоки

І сонце каскадами золота б՚є!

 

Земля, вода і сонце злилися, з՚єднались

У творчих процесах життя...

Там квіти уперше світам засміялись,

Там зерна, здригнувши, встають з небуття...

 

Там, там лише духу вернулась би сила,

Там, там лише вгору летів би він знов,

А тут він волочить скривавлені крила,

Як ранений лицар свою хоругов.

 

В могилі я... знаю, вже бачу - в могилі...

Устати б, розперти, розбити труну,-

Не можу! Не хочу! О любі, о милі,

Не можу вернутись в свою сторону!

 

Не можу... хоч мати

Зве сина в огні

Востаннє обняти!..

Несила мені!!!

 

Ах, вечір би швидше! Він тишу цю збуде,

На вулиці, в вікнах засвітить огні,-

Піду я дивитись - як бавляться люде,

Холодні, чужі і далекі мені.

 

1929

 

МЕРЦІ

 

 

Зійшлися мерці до господи -

І сіли, як всі, за столи,

І довго понуро і мовчки

Сиділи і пиво пили.

 

Нарешті озвались тубільці:

«Чому ви смутні й мовчазні?

Покиньте журбу: незабаром

Настануть і сонячні дні».

 

Мерці одностайно зітхнули,

Скривили поблідлі уста.

Хтось кинув: «Не віримо більше:

Хто зніме Вітчизну з хреста?!»

 

Хтось встав, підійшов до чужинців

І кухоль простяг їм: «Наздар!»

Мерці переглянулись мовчки,

Зажевріли очі, як жар.