Читати книгу - "Кому повім печаль мою, Олександр Олесь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Де ти? Пішов вже... Аж нагло онук
Вихопив в мене кавалок із рук!
Хтів я схопитись, побігти, догнати,
Вирвати з рота! Навколішки стати...
Вже я підводжусь і надаю знов...
Впав, непритомний, прокинувся - кров!
Мабуть, забився... Вже близько до краю..
Крутиться все навкруги... умираю...
В кого спитати б - чи з՚їв хоч онук,
Може, і в нього хтось вирвав із рук.
14.05.1922
IV
Ближче голівоньку... Любий мій, спи...
Завтра ми підемо вдвох у степи.
Пташка співає там, бджілка гуде,
Батечко рідний, далекий нас жде.
Сядемо в полі ми втрьох на межі...
«Батечку рідний, нам все розкажи.
Де ти так довго в дорозі барився,
Де ти так в чистім степу закурився?»
Спи, моя біла пушинка легка,
Дам я сьогодні тобі молока.
Знову тече воно в грудях моїх.
Пий, моя пташко, бо пити не гріх.
І полилось, потекло по щоці...
Пий, це малина в моїм молоці.
Це я вишневого соку влила,
Щоб моя зірка рожева була.
Сил не стає... Ось де лихо-біда.
З ким же лишишся ти, квітко бліда?
Як же без мене ти будеш рости,
Хто тебе стане у люде вести;
В кого заснеш ти на теплім плечі,
Хто тебе вкриє рядном уночі?
Ні, я на муки тебе не віддам,
В лісі не кину голодним вовкам!
Мій ти! Не бійсь! Притулися і спи.
Вранці ми підем туди, у степи...
Пташка співає там, бджілка гуде,
Батечко рідний на конику жде.
13.05.1922
V
Ввечері голову вчора одрізала
Галі... дитині моїй,
Вдосвіта, вранці сьогодні поснідала...
Що це я? Що це я? Боженьку мій!
Так, я одрізала пилкою голову,
Думала: м՚ясо я з՚їм...
Думала - м՚ясо, а їла я коливо...
Коливо, коливо, бий мене грім!
Царство небесне їй. Ти не лишилася
В світі без мене сама,
Мати твоя не корилась, а билася,
Тільки... вже сили нема.
Боже мій, Боже мій, що я накоїла?!
Вбила дитину свою!..
З голоду, з голоду я збожеволіла...
Людоньки!.. (що це - я сплю?)
14.05.1922
«Чорні стовпи обгорілі…»
Чорні стовпи обгорілі.
Три. На горі.
Огнища. Огнища. Огнища.
Кидають полум՚я в небо,
Кров՚ю кричать.
Бризкають кров՚ю у небо.
Стогнуть вітри.
А я, як Бетховен, у бурю стою...
Зникла земля, залишилась Голгофа.
Кара прийшла!
Тисячі сов
Дивляться страшно на мене
Звідусіль, звідусіль, звідусіль...
Ха-ха-ха-ха!
Диявольський регіт лунає...
Я збожеволів!
2.06.1919
«Чи не ти, сліпий, із степу…»
Чи не ти, сліпий, із степу
Сам зайшов у ліс?
«Так, я сам, але осліп я
Не від сонць, а сліз».
Чи не ти це мрію-волю
По дорозі вбив?
«Думав я, що наша панна
Ходить серед нив».
Чи не ти у власну хату
Ворога привів?
«Так, привів, але мій ворог
Був також з рабів».
Чи не ти тепер, голодний,
Плачеш під вікном?
«Так, але і він без хліба
В хаті за столом».
Чи не він у тебе в хаті
Паном, катом став?
Чи не ти синів і дочок
В наймити віддав?
29.03.1922
«Як Сфінкс, стоїть передо мною…»
Як Сфінкс, стоїть передо мною
Моя країна жалібна,
Як злука Бога з Сатаною,
Як келих крові і вина.
Які думки ховає чоло
Віки закутого раба,
Коли гримлять громи навколо
І йде смертельна боротьба?
Чи купчиш ти, народе, силу
І ждеш того ясного дня,
Коли на мрію прудкокрилу
Ти поженеш свого коня?
Коли ж ти, Сфінксе, з таємниці
Нарешті здіймеш свій покров?
Три роки чути брязкіт криці,
Три довгі роки ллється кров!!
25.12.1920
«Життя у всій своїй красі і гнівній силі…»
Життя у всій своїй красі і гнівній силі
Прийшло з вимогами до нас,
А ми в той час ридали на могилі
Від глуму, сорому, образ.
В труні лежали тихо наші мрії
І найсолодші наші сни,
Що вмерли, втративши надії,
В прихід блискучої весни.
Ми не пізнали їх в цім образі суворім
І одвернулись од життя.
Ах, скільки ран було вже в серці кволім,
Що снилось тільки забуття.
Пішло життя залізною ходою
До брам заводу, до тюрми,
І ми почули над собою
Якісь нечувані громи.
І враз прокинулась в нас сила,
І гнів, потоплений в сльозах,
У собі відчув огонь і крила,-
Заблисла віра у очах.
І стали битись ми без зброї,
З життям боротись почали.
Які були у нас герої,
Які були у нас орли!
Як дивно гордо умирали!
Здавалось, лицарі-діди
З могил славетних повставали
І ось дивують знов світи.
Життя подужало, розбило,
Загнало нас в ліси, в яри,
Козацьким тілом землю вкрило
І потоптало прапори.
Мов над річками Вавілону
Тепер ми журно сидимо,
І з уст залізного закону
Страшного вироку ждемо.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кому повім печаль мою, Олександр Олесь», після закриття браузера.
