Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
• ^ IQ
ршня .
Якщо б сучасний історик науковій Г|юмаді назвав факти чи легенди, яким він абсолютно їй* вірить, то він зазіхнув би на порядність науки. (/га|м>давні історики мають якщо не інше поняття іцю порядніш», то принаймні інших читачів, які не с професіоналами і скла дають таку ж різнорідну публіку, як і читачі газети; отже, вони мають право, а навіть обов’язок стриманості, і розпоряджаються можливістю маневру. С.ама правда не знаходить вираження їхніми устами: думку іі|м> цю іі|шяду повинен собі сформувати їхній читач; сич» одна із численних, мало видимих особливостей, які виявляють, що, незважаючи на велику подібність, історичний жанр з часів античних дуже відмінний від гого, чим він є у сучасників. Загал стародавніх істориків різноше|итий; деякі читачі шукають [юзваг, інші читають ігшрію критичнішим оком, а деякі навіть є п|хи|)ссіоііалами політики чи стратегії. Кожен історик здійснює свій вибір: писати для всіх, шануючи різні категорії читачів, або ж спеціалізуватися, як Фукідід і Полібій, у технічно певній інформації, яка даватиме політикам і військовим завжди корисні відомості. Ллє вибір було надано: більше того, гетерогенність публіки залишала історикові певну можливість: пін міг подати правду на свій гмак, з питріїними або більш згладженими барвами, однак її не зраджуючи. Отож, не треба дивуватися чи обурюватися через лист, що часто коментується сучасними вченими, де Цицерон
ІІ|МН*ИТЬ Луккея “більше звеличити діяння свою консулату", можливо вшце топ», що зробив би, і “не надто приховувати закон історичного жанру"; звичайна товариська послуга, яка не перевищу* того, що можна було б просити без надто великої непорядності у журналіста, який завжди матиме для себе частину свого читача.
За очевидними питаннями наукового методу чи порядності проступає інше питання — зв’язку історика з його читачами. Момільяно вважає, однак, що у Ві-:іантійській імперії з'являється нове ставлення до документів, яке знаменує собою майбутній добрий метод веденої науково історії: “Велична Історія” і особливо “Церковна історія” Евсебія стане доказом “нової вартості”20, пов’язаної із документами (new value attached to documents). Зізнаюся, що ці твори залишили в мене досить неординарне враження: “Велична Історія” не подає своїх джерел, час від часу вона передає як цікаві уривки та пам’ятники Античності текст, що належить перу відомої методики; так вже робили олександрійці. Евсебій робить так само; окрім того Евсебій переписує не дже|)ела самі по собі, а уривки; він компілює “ок-|>емі оповідання”, як про це сам говорить у перпшх рядках своєї історії. Вставляєш в оправу цінні уривки і позбавляєш себе обов’язку самому складати історію, пе-інміисуючи своїх попередників; далекий від того, щоб засвідчувати якесь нове відношення, Евсебій підтверджує “абсолютну об’єктивність”, за висловом Ренана21, з якого пізня Античність розглядала книгу історії. Метод численних уривків є вже методом Порфирія (який таким чином зберіг нам тексти Теофраста чи Гермарха); Евсебій також вдається до цього у своїм “Євангельськім приготуванні” (що дозволяє нам ще читати кініка Ено-мая чи перипатетика Діогеніаноса).
Знітитися перед об’єктивністю: справді, перед віком учених суперечок, перед віком Ніціне і Макса Вебера існують факти. Історик не повинен ні інтерпретувати (бо факти існують), ні доказувати (бо факти не є метою учених суперечок): йому достатньо подати факти, чи то як “репортер”, чи як компілятор. Для цього йому не потрібні надмірні інтелектуальні здібності; йому достатньо мати три властивості, які є доброчинностями кожного доброго журналіста: старанність, компетентність і безсторонність. Він повинен швидко знаходити інформацію у книжках або серед свідків, якщо такі ще с, або ж збираючи традиції, “міфи”; його компетентність щодо політичних матеріалів, таких як стратегія, географія, допоможе йому зрозуміти вчинки громадських діячів і критикувати свою інформацію; його бсзсто|м>нність веде до того, що він не обдурить задля винагороди чи че|>ез своє недбальство. Його робота і ного позитивні риси дають те, що історик врешті-решт пізнає правду п|к> минуле па відміну від натовпу; бо, як говорить Павсаній, “багато розповідають неправдивих речей у натовпі, який зовсім не розуміється на історії і який вважає гідним довір’я те, що чув з дитинства у хорах і в трагедіях. Наприклад, про Тесея; але в дійсності Тесей був ко|юлсм, який зійшов на трон зі смертю Менестея, і його потомки збе|н?гли владу до четвертого покоління”22.
Як бачимо, Павсаній відділив добре зерно від полови; він вийняв із леїчміди про Тесея автентичне ядро. Яким чином він це зробив? З допомогою того, що ми назвемо доктриною актуальних речей: минуле схоже на сучасність, або, якщо бажаєте, дивовижне не існує: отож, у наші дні не видно більше людей з бичачими головами і існують королі; отже, Мінотавр ніколи не існував, а Тесей був просто собі царем. Павсаній не сумпівасгься в історичності Тесея, і Арістотель23 за п’яті» століть до нього також в цьому не сумнівався. Перш ніж прийняти критичне ставлення, що звело міф ДО ВІ{ЮГІДНОГО, позиція середнього грека була різною: відповідно до свого темпераменту він вважав міфологію байками старої легковірної жінки або ж зберігав до віддаленого дивовижного таку позиція, при якій питання історичності чи фантастики не мало сенсу.
Критична позиція — позиція ГІавсанія, Арістотеля і навіть Геродота24 — полягає у баченні в міфі усної традиції, історичного джерела, яке треба критикувати; це
— чудовий метод, але він створив фальшиву проблему, від якої стародавні не могли звільнитися впродовж тисячі років;
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль», після закриття браузера.