Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

Оскільки певний історик є авторитетом для своїх послідовників, то стається звичайно так, що ті наступники його критикують. Не йдеться про те, що вони ґрунтовно переробили його працю: але вони виявили у нього помилки і їх виправляють; вони не перебудовують, а виправляють. Або ще вони його розбивають вщент, бо виявлення помилок може бути тенденційним процесом на відібраних зразках. Одне слово, не критикують цілісну чи окрему якусь інтерпретацію, але пробують знищити (юпутацію, підірвати незаслужений авторитет. Чи розповідь

Геродота заслуговує того, щоб її вважати авторитетом, чи, може, Геродот є звичайним брехуном? Авторитет, традиція це так само, як ортодоксія: цс все або ніщо.

Античний автор не цитує своїх авторитетів, оскільки ніп сам почуває себе могутнім авторитетом. Нам хотілося б знати, звідкіля Полібій знає все те, що знає. Ми хотіли б знати цс ще більше щоразу, коли його розповідь «бо розповідь Фукідіда набирають витонченої краси і кидаються правдивішими від правди, оскільки відповідають якійсь політичній чи стратегічній раціональності. Коли якийсь текст є вульгатою, виникає спокуса сплутати те, що ного автор написав матеріально, і те, що він повинен був написати, аби бути гідним самого себе; коли якась іггорія є вульгатою, то важко відрізнити те, що справді відбулося, від того, що не могло не відбутися через правду речей; кожна подія пристосовується до свого типу і ось чому історія похмурих римських часів наповнена дуже літальними розповідями, подробиці яких є насправді тим самим, чим є реставрація у Вйолет-ле-Дюк у порівнянні із автентичним виглядом. Як бачимо, подібна концепція історичного відтворення надавала фальсифікаторам можливостей, яких вони зовсім не діставали від у 11 і верситетської історіографії.

Якщо дозволено зробити припущення щодо місця и«|и)джсння тієї програми правди, в якій історія є вуль-і «тою, то будемо вважати, що повага античних істориків до традиції, яку їм передавали їхні попередники, йде від того, що у Греції історія народилася не від боротьби думок, як у нас, а від наукового пошуку (таким якраз є пшчсння грецького слова “historic”). Коли щось досліджують (нехай це буде мандрівник, географ, етнограф чи іичіортер), то можна сказати лише так: ось те, що я кон-ггнтую, ось те, що мені сказали у колах взагалі добре іі|м)інформованих; було б зайвим додавати список інфор-м«торів: хто б ішов це перевіряти? Так само про жур-іиілнта судять з його поваги до джерел, а не із внутрішньої критики чи з якоїсь деталі, коли його випадково іішіімали на певній помилці чи упередженості. Дивні рядки Етьєна Паск’є не мали б більше нічого дивного, якби їх пристосувати до одного із наших репортерів: можна було б залюбки розгорнути аналогію між античними істориками та деонтологією чи методологією журналістського ремесла. У нас якийсь там репортер нічого б не додав до своєї вірогідності, якби він непотрібно уточнював достовірність своїх ін(|>орматорів; ми судимо про його вартість за внутрішніми критеріями; нам вистачає ним написаного, щоб дізнатися, чи він розумний, безсторонній, точний, чи має солідну загальну культуру. Саме так Полібій у своїй книзі судить і ганьбить свого попередника Тімея; він не дискутує но деталях, за винятком одного разу (заснування Локри), де Полібій за щасливим випадком міг пройти слідами Тімея. Добрий історик, — каже Фукідід — не приймає сліпо усі традиції, які йому передають’6: він повинен уміти перевірити інформацію, як кажуть наші репортери.

Та лиш історик ие виявить усієї цієї кухні очам своїх читачів. Робитиме це тим менше, що більш вимогливий він до себе; Геїюдотові подобається подавати різноманітні суперечливі традиції, які він зумів зібрати; а Фукідід майже ніколи цього не [юбить; він згадує лише ту традицію, яку вважає доброю17; він бере на себе відповідальність. Коли він категорично стверджує, що афіняни помиляються щодо вбивства Пісістратів, і коли він подає щодо цього ве|к ію, яку вважає правильною18, то він обмежується тим, що заявляє: не даю жодного початкового доказу; а ікшгалі то важко уявити, яким то чином він міг би дати своїм читачам можливість перевірити те, що сказав.

Сучасні історики пропонують інтерпретацію фактів і дають своєму читачеві засоби для перевірки інформації і можливість сформулювати іншу інтерпретацію; античні історики самі перевіряють інформацію, не перекладаючи цього труду на свого читача; таким був їхній обов’язок. Вони дуже добре розрізняли, щоб там не казали, первинне джерело (візуальне свідчення або, за його браком, традицію) і джерела з інших рук, однак вони тримали ці подробиці для себе. Бо їхній читач сам не був істориком, так само, як читачі газет не є журналістами: і ті, і ті довіряють піюфесіоналові.

Коли і чому змінилось ставлення історика до читачів? Коли і чому розпочали давати свої посилання? Я не вельми обізнаний у сучасній історії, але певні подробиці мене здивували. Гассенді не дає посилань у своїй “Syntagma philosophia е Epicureae”; він переказує або поглиблює Цицерона, Гермарха, Орігена так, що читач иг може; знати, чи йому подають думки самого Епікура, чи іумку Гассенді: той не вдасться до ученості, але хоче иідтворити епікуризм у його вічній правді, а разом із тим піікурійську касту. Натомість Боссюе у своїй “Історії .їмін протестантських церков” дає свої примітки, і Жюр’є також даватиме їх у своїх відповідях: але тут магмо праці наукових диспутів.

Вирішальне слово вимовлене: звичка цитувати своїх міггоритетів, наукова анотація не є вигадкою істориків, н іс походять із теологічних суперечок та юридичної практики, в яких посилалися на Св. ГІисьмо, Пандекти ііґіо па документи судових процесів; у “Summa contra (.mliles” Св. Тома не відсилає до уривків із текстів Арі-гижмя, оскільки бере на себе відповідальність за їх повторну інтерпретацію і вважає їх самою правдою, яка є (мміменна; натомість він цитує Св. Письмо, що є Одкро-іігпііим, а не правдою безіменного розуму. У своєму прекрасному коментарі “Теодозійського кодексу” 1695 р. І одфруа дає свої посилання: цей історик права, як ми миюрпмо, вважав сам себе правником, а не істориком, і)лис слово, наукова анотація має химерне і полемічне походження; докази спочатку вкладали собі в голову, перш між поділитися ними з іншими членами “наукової спільно-ги". Великою підставою для цього с ріст уніве|кчітету з (кого все більш і більш винятковою монополією на інте-ігктуальну діяльність. Причина цього економічна і суспільна: нема вже більше рантьє землі, які жили для того задоволення, як Монтень чи Моптеск’є, і більше не • почесним жити у підлеглості вельможі замість того, щоб працювати.

Отже, в університеті історик не пише більше