Читати книгу - "Метелик"

соціальний закон? Переконав натовпи, що мир – найкраще, що може бути у світі? Проповідував філософію дивовижної релігії? Чи просто завдяки верховенству університетської підготовки вплинув на інших, зробивши їх кращими чи переконавши не чинити зло? Скажи, свої знання ти використав для того, щоб рятувати чи топити людей?

Нічого подібного, тобою керувало одне-єдине прагнення! Вище, вище. Вище сходинками твоєї гидотної кар’єри. Для тебе слава – це бути найкращим поставщиком для каторги, невпинним фуражиром ката й гільйотини.

Якби Дейблер[3] був трішки вдячним, під кінець кожного року мав би посилати тобі ящик найкращого шампанського. Адже саме завдяки тобі, свиното ти така, він міг зітнути п’ять-шість зайвих голів упродовж року. У будь-якому разі тепер ти в моїх руках, сидиш на міцному ланцюзі. Я пригадую твою посмішку, так-так, бачу твій переможний погляд, коли після твоєї звинувачувальної промови мені зачитували вирок. Так, немовби це було вчора, хоча минули роки. Скільки ж їх? Десять? Двадцять?

Але що це зі мною? Чому десять? Звідки двадцять? Опам’ятайся, Метелику, ти сильний і молодий, а у твоєму нутрі п’ять тисяч шістсот франків! Два роки – нехай, з довічного я відсиджу два роки, але не більше – присягаюся.

Годі! Ти стаєш бевзем, Метелику! Ця камера й тиша зводять тебе з розуму. У мене закінчилися цигарки. Учорашня була остання. Буду крокувати. Не обов’язково заплющувати очі чи прикривати їх хустинкою, щоб бачити, що там буде далі. Авжеж, я підводжуся. Камера чотири метри завдовжки, тобто п’ять коротких кроків від дверей до стіни. Я починаю крокувати, заклавши руки за спину. І продовжую:

– Так, як і казав, я виразно бачу твою переможну посмішку. Тож я перетворю її на гримасу! Порівняно зі мною в тебе є перевага: я не міг кричати, а ось ти можеш. Кричи, кричи, скільки завгодно, і так голосно, наскільки вистачає снаги. Що я з тобою зроблю? Який рецепт у Дюма? Залишу здохнути з голоду? Ні, цього замало. Для початку виколю тобі очі. Що? Ти знову торжествуєш, вважаєш, що, коли я виколю тобі очі, ти виграєш, бо більше мене не бачитимеш, а з іншого боку, я сам позбавлю себе задоволення бачити реакцію у твоїх зіницях. Так, твоя правда, я не повинен їх виколювати. Принаймні не одразу. Залишимо це на пізніше.

Я відріжу тобі язика, твого жахливого язика, гострого, наче ніж, – о, ні, гострішого за ножа, гострого, наче бритва! Той язик займався проституцією задля твоєї кар’єри. Той самий язик, який промовляє ніжні слова твоїй дружині, дітям і коханці. Коханка, у тебе? Радше коханець, авжеж. Ти тільки й можеш бути педерастом, пасивним і слабовольним. Справді, слід почати з ліквідації твого язика, адже після мозку саме йому належить роль виконавця. Завдяки йому й твоєму вмінню так добре ним маніпулювати ти переконав присяжних відповісти «так» на всі поставлені запитання.

Завдяки йому ти показав лягавих святими людьми, відданими своєму обов’язку; завдяки йому та нікчемна історія свідка видавалася правдоподібною. Завдяки йому дванадцять надутих індиків визнали мене найнебезпечнішим чоловіком у Парижі. Якби в тебе не було такого брехливого, вправного й переконливого язика, що так уміло спотворює людей, факти й речі, я б зараз сидів на терасі Grand Café на Білій площі, звідки мені ніколи не варто було вибиратися. Отже, вирішено: я вирву тобі язика. Але яким інструментом?

Я ходжу й ходжу, аж у голові замакітрюється, але ми досі сидимо один проти одного, лицем до лиця… аж раптом гасне освітлення, і крізь фільонку на вікні проникає слабке денне світло.

Як? Уже ранок? Я провів ніч за помстою? Які це були гарні години! Як швидко минула ця така довга ніч!

Сидячи на ліжку, я прислухаюся. Анішелесь. Абсолютна тиша. Час від часу з-за дверей долинає легеньке «цок». Це взутий у капці, щоб не шуміти, вартовий піднімає металеву заслінку, щоб зазирнути крізь манюсінький отвір і побачити мене, хоча мені його не видно.

Це другий етап функціонування машини, яку придумала Французька Республіка. Вона прекрасно функціонує, адже на першому етапі людина, яка могла б завдати клопоту, знищується. Та цього не досить. Ця людина не повинна вмерти надто швидко, не повинна вислизнути завдяки самогубству. Ця людина потрібна машині покарання. Що робитиме тюремна адміністрація, якщо в’язні зникнуть? Отож-бо й воно! Отже, за в’язнем треба наглядати. Вислати на каторгу, де завдяки йому житимуть інші чиновники. Долинуло нове «цок», яке викликало в мене посмішку.

Не псуй собі крові, вишкребку. Я нікуди від тебе не втечу. Принаймні в спосіб, що тебе так лякає: самогубство.

Я прагну лише одного – жити далі, зберігаючи якнайстаранніше здоров’я, і якнайшвидше вирушити в ту Французьку Ґвіану, куди ви, Богу дякувати, зробивши дурницю, мене послали.

Старий тюремний наглядачу, який щомиті клацає засувкою, я знаю, що твої колеги не хлопчики з церковного хору. Порівняно з тамтешніми тюремниками ти просто добрий дідусь. Мені давно це відомо, адже коли у творця каторги Наполеона запитали: «Хто ж тих бандитів охоронятиме?» – він відповів: «Ще більші мерзотники». Пізніше я констатував, що засновник каторги не брехав.

Клац, клац – посередині дверей прочиняється віконце сантиметрів двадцять на двадцять. З’являються кава й шматок хліба вагою сімсот п’ятдесят грамів. Після оголошення вироку права на ресторан я не маю, хоча за наявності грошей можна купити цигарки й таку-сяку їжу в скромній їдальні. Ще кілька днів – і не буде більше нічого. Консьєржері – це передпокій ув’язнення. З насолодою затягуюся Lucky Strike по 6,6 франків за пачку. Купив дві. Витрачаю наявні кошти, бо їх усе одно заберуть на судові витрати. У знайденій у хлібі записочці Деґа радить попроситись у дезінфекційну камеру: «У сірниковій коробочці знайдеш три воші».

Вийнявши сірники, знаходжу вошей, міцненьких, при доброму здоров’ї. Мені відомо, що треба робити. Показую їх наглядачеві, і вже назавтра він посилає мене з усіма лахами й матрацом у парилку, щоб винищити всіх паразитів – окрім нас, звісно. Я справді зустрівся там з Деґа. Наглядач туди не заходить. Ми наодинці.

– Дякую, Деґа. Завдяки тобі я отримав патрон.

– Він тебе не турбує?

– Ні.

– Добре промивай його щоразу після туалету.

– Авжеж. Гадаю, він цілком водонепроникний, складені гармошкою банкноти в чудовому стані. А я ношу його вже сім днів.

– Отже, він класний.

– Які твої плани, Деґа?

– Прикинуся божевільним. Не хочу їхати у Ґвіану. Тут, у Франції, просиджу, можливо, років вісім-десять. Маю де які зв’язки, можу сподіватися на помилування, років п’ять щонайменше.

– Скільки тобі зараз?

– Сорок два.