read-books.club » Сучасна проза » Мануал до черепахи 📚 - Українською

Читати книгу - "Мануал до черепахи"

177
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Мануал до черепахи" автора Тетяна В. Савченко. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 4 5 6 ... 35
Перейти на сторінку:
не слухав. Чай іще не наливали, але чайник уже скипів і простоював. Усе в чіткій відповідності до виробленого роками ранкового ритуалу. Старанно відтворена групою аматорів картина щасливого родинного сніданку. Найбільше мене вбила «мишка» – наша скляна чаша з горіхами, якій за ніжку править темно-сіра керамічна мишка. Катастрофічне безглуздя! Зранку в нас ніхто зроду-віку не їв волоські горіхи, та мама з маніакальною впертістю з дня у день виставляла «мишку» на сніданковий стіл. І ось тепер «мишка» знову стояла на своєму місці. ЯКОГО БІСА?!!

– Зоє, не розкидайся їжею! – визвірилася Михалька. І вже до мене: – Я тебе прошу, іди швидше вмиватися, нам іще треба думати, як бути з малими.

Це був мій перший у житті програш. Вони все вирішили без мене. Я була скажено зла.

Але далі я зробила дещо таке, чим пишаюся й досі. Додумалася ж! Я невимушено сіла до столу, повільно простягла руку до «мишки», взяла горіх, одразу ж, у всіх на очах розгризла його і по шматочку, неквапом виїла ядерце. Ось вам ритуал. Ось вам «все як завжди».

Запала тиша, тільки Зоя тихо скімлила над яєчнею.


Тоді я була ще мала й дурна, я зробила все правильно, але нічого по-справжньому не зрозуміла. Аж тепер я усвідомлюю геніальність свого тодішнього вчинку. Уся несподівана дисциплінованість моїх чудових гешвістер була спричинена виключно страхом. Вони тупо боялися, вони тупо не хотіли помічати, що в їхньому пелюшковому житті щось змінилося!


Це не був мій програш. Аж ніяк.

Ольга блукає містом

Ольга має 18 років.

Ольга блукає вулицями. Точніше, сьогодні не зовсім блукає, принаймні робить це не пішки, а їздить тролейбусом. Річ у тім, що сьогодні містом літають жуки, клопи-«смердюхи» у великій кількості, а Ольга ненавидить комах. Особливо жуків, бо ті погано керують напрямком свого польоту і вічно врізаються їй у волосся. А «смердюхів» Ольга ненавидить понад усе, бо цей нав’язливий запах, що лишається на місці дотику, не змиєш ніяким милом і не заб’єш ніякими парфумами.

Тому сьогодні вона їздить тролейбусом.

«Жуки – паскуди», – думає Ольга, недовірливо стежачи за прочиненим вікном. Потім їй на думку спадають інші неприємні речі, котрі Ольгу дратують і просто псують їй життя.

– Жовті світлофори – паскуди, – тихенько мурмоче Ольга, – підковдри з бічною діркою – зло.

Здається, у місті сьогодні якийсь концерт, а може, і фестиваль. На черговій зупинці до тролейбуса натовплюється одразу десятки зо два молоді. Хлопці й дівчата вбрані яскраво, деякі мають на руках плетені або шкіряні-шипасті напульсники, деякі вбрані в хакі, деякі мають на спинах невеликі рюкзаки, прикрашені безліччю значків і гігантськими шпильками. У половини на голові робиться щось таке, що збурює в Ольги шалений захват. Нові пасажири поводяться галасливо, а проїхавши десь пів-зупинки, починають хором співати.

Ольга слухає і хвилюється. Їй дуже хочеться до цього яскравого й сміливого гурту. Думка про те, що вона – окремо, не з ними, млоїть і скубе.

«Субкультура, – гарячково катуляє Ольга в голові єдину думку, – субкультура».

Вона про це читала!

Найупевненіше співають двоє довготелесих хлопців, що втулилися біля передніх сидінь. Вони знають всі слова. Решта збиваються і час від часу замовкають, але Ользі все одно страшенно подобається. Вона міркує про те, що могла б передати вперед монету – ніби як для кондуктора, – а насправді для «солістів». І, передаючи, так і сказала б: «Для „солістів“, будь ласка». Тут Ольга починає міркувати над тим, що солістів не може бути двоє і годилося б назвати їх якось інакше. Але не придумує, і тому монетку не передає.

Пісні цієї Ольга не знає, хоча їй страх як хочеться заспівати разом із ними. Вона ворушить губами, силкуючись запам’ятати принаймні приспів, а за другим разом уже навіть тихенько підспівує: «І з начосом корасони».

Сусідка Ольги виразно зиркає на неї. «І ти, Брут», – саме так, напевно, думає сусідка, вважає Ольга. Попри те вдає, що не помічає. Вона не збирається вислуховувати зауваження від усяких сторонніх… тобто лівих тіток. Вона молода і нахабна! І за третім разом Ольга вже голосно і впевнено співає завчений шматочок: «І з начосом корасони».

Сусідка нахиляється до вуха Ольги. Сама в капелюшку, на колінах торбинка мережана, така вся із себе поважна пані. Ольга відсувається, але місця для маневру замало, тож сусідка таки шепоче їй на вухо:

– Калісони. Калісони, а не корасони.

Ольга схоплюється з місця і, нащось пробурмотівши «дякую», проштовхується чимшвидше до виходу.

Юра-молодший про Варварку

Юра-молодший має 6 років, Варварка – два з половиною роки.

– Немовлята мають ступні ніжок випнуті, гіркою. А в дорослих ступні ввігнуті, ямкою. Немовлята ще не знають, що земля кругла і ніжка ямкою за неї краще чіпляється. І не бояться від тої землі відірватися і випасти десь далеко за край, бо й далекого для них іще не існує.

Юра-молодший вигадав новий спосіб вияву любові й застосовує його щораз, як Варварка падає, не втримавшись ніжками за землю. Тоді Юра-молодший вмиває Варварку зеленим чаєм і дає їй велике зелене дзеркало.


А ще, хоч то зовсім не до теми, Юра хоче стати пожежником.

Юра-молодший хоче стати пожежником. Хоче мати азбестовий скафандр і їздити на великій червоній машині з мигалками. Пожежники рятують життя.

Але пожежник – це не Господь Бог, і деколи безневинні люди помирають, доки пожежник іще їде на божевільній швидкості.

З того дня, як батько поїхав, Юрій-молодший добре знає, що безневинних людей не існує.

Ольга хоче себе вбити

Ольга має 13 років.

Сьогодні Ольга хоче зробити це по-дитячому пристрасно. Вона краде магнітофон із братової комірчини. Іде на високу гору, ставить магнітофон на камінь і чекає на грозу. Насуваються хмари. Ольга тремтячими руками запихає касету і починає роздягатися, тому що як іще? Для підлітків не шиють гарних суконь, і в жодному вбранні вона не матиме достатньо серйозного вигляду, особливо якщо її вбрання намочить дощ. Ольга воліла би грози без дощу, адже такі грози віщують лихо, це кожному відомо. Але вона розуміє, що вибирати їй навряд чи дозволять, і погоджується на будь-яку грозу. Коли її знайдуть, думає Ольга, то напевно подумають, що на неї напав якийсь маніяк. Ольга ще не знає, які сліди лишають по собі маніяки, тому ця версія здається їй переконливою. Ольга зважує, чи подобається їй таке. Зрештою доходить висновку, що така версія їй не подобається, адже від маніяків гинуть однаково і щасливі, і нещасні, і вразливі, і

1 ... 4 5 6 ... 35
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мануал до черепахи», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Мануал до черепахи"