Читати книгу - "Прекрасні катастрофи"

не були ні загороджені, ані відмежовані. Ні варти, ні паркана не було. Ніхто не доглядав і шлагбаума. Страх перед цією землею був, очевидно, найкращим вартовим: ніхто не переступав межі. В’їхавши на поміщицькі землі, Сахно зразу ж відзначила їхню разючу відмінність од нужденних царанських земель. Це була розкішна і виплекана країна. Зразу ж впадала в око культурна обробка землі і наслідки розумного господарювання.

Пшениця колихалася густа й висока, з важким багатим колосом. Її поля чергувалися із справжніми лісами рясної і високої, як бамбук, кукурудзи. На схилах узгір’їв зеленіли густі виноградники. Ще далі — знову плантації, знову лани, виноградники. У зеленій райдужній гущавині там і тут вилискували проти сонця невеличкі штучні озерця з високими спорудами водогонів. Від них на всі боки розтікалася вода в химерному лабіринті рівчаків для штучного зрошення. За ланами й полями здіймалися зелені гайки, фруктові сади, силуети будівель, високі бані водогонів і знову скрізь, як мереживо, павутиння рівчаків і каналів, що обертали цю спалену сонцем землю на родючий грунт, на багатющу житницю… Кожний ступінь землі аж кричав, заявляючи про надзвичайну дбайливість і старання.

— Яка прекрасна країна! — скрикнула Сахно, проймаючися шанобою до господаря цієї землі і почуваючи, як загоряється її душа землероба і агронома. — Скільки вміння й любові до роботи! Скільки праці! Скільки майстерності! Але й скільки людей треба, щоб так держати господарство…

Поля й виноградники раптом скінчилися. За невеличкою плантацією карликових кофейних деревець шосе перетяло інше — гудронне — що за ним, позад височенного білого муру, густо стовпилися дерева старезного парку. Величезна заґратована брама відзначала місце в’їзду. Брама ця так нагло виринула з-за рогу, що Чіпаріу ледве встиг загальмувати. Ще мить — і вони були б врізалися в гострі грати.

Майже одночасно з прокльоном Чіпаріу забринів тоненький дзвіночок. Чіпаріу дав би голову собі відрубати, що цей дзвін лине з-під коліс авто, з пружного гудрону шосе. Але на здогадки не лишилося часу. Тільки-но подорожні збиралися гукнути до вартового, що, очевидно, мав бути по той бік воріт, як згори, з арки брами, щось зарипіло злегка і по тому загув хрипкий, наче простуджений, голос:

— Хто і в якій справі? — питався він.

Сахно й Чіпаріу враз глянули вгору. Але там не було нікого. Тільки в кутку сіро полискував невеличкий розтруб гучномовця.

— Хто і в якій справі? — перепитав гучномовець ще раз.

— Тьху! А щоб тобі! От чортове діло! — не стримався Чіпаріу. — Чи ти ба?

— Ви неввічливі, — Є холодно подав репліку рупор. — Потрудіться відповісти на моє запитання…

Бідний Чіпаріу зовсім засоромився і замовк. Сахно теж була трохи збентежена. Вона поквапилася вдовольнити цікавий рупор:

— Моє прізвище Сахно. Агроном. Маю листа до пана Гальванеску.

І, забувши, що розмовляє тільки з металевим приладом, Сахно поспішила дістати з кишені листа. Але це було вже зайве: брама раптом широко розчинилася. В цей же час гучномовець чемно припросив:

— Прошу. Спиняйтеся перед головним під’їздом. Зовсім спантеличені Сахно і Чіпаріу рушили в алею.

Брама зразу зачинилася, тільки авто від’їхало.

Авто поринуло в гущавину парку, м’яко колихаючись на гудроні шосе. Чіпаріу, опанувавши себе після першого замішання, висловлював своє захоплення. Насамперед — на адресу надзвичайно вигідного шосе, а потім і з приводу цілого парку.

— Ой-ля! Цей садочок нагадує мені старі байки про едем, — прицмокнув він. — Я був би ладен увірувати в бога, коли б після смерті мене запроторили в таку розкіш.

Парк і справді був розкішний. Знавецьке око Сахно помітило найрідкісніші субтропічні рослини. Кедри, магнолії, пальми й олеандри розкидані були групами тут і там серед хащів карликових акацій, туй і кактусів. На пагорбах росли стрункі смереки й кипариси. Поміж них в’юнилися алеї з лип, каштанів і диких помаранчів. Планіровка саду вражала своїм чудернацтвом.

Звиваючись серед цілого лабіринту озер, заток і проток, шосе перехопилося через кілька підвісних ажурних містків і зовсім несподівано вибігло до другого муру. За аркою розчиненої брами, в кінці рівної, як промінь, алеї, білів і горів вікнами проти сонця високий, з стрункими баштами палац. Авто підкотило під головний під’їзд і спинилося.

Якусь мить довкола було тихо й спокійно. Потім двері розчинилися. На порозі з’явилася висока й огрядна постать — вся в білій одежі — й попростувала по сходах.

Не знаючи, хто це буде — слуга чи, може, й сам хазяїн цього чудернацького маєтку, — Сахно не пішла йому назустріч. Виплигнувши з авто, вона спинилася при східцях. Але досить було ближче глянути на цього чоловіка, щоб догадатися, що це не хто інший, як сам господар. Це було видно з його делікатного, випещеного обличчя, з холоду очей, з повільних упевнених рухів, навіть із проділу на сивій і довгій чуприні… І, підкоряючись якійсь чудній силі, що наче випромінювалася від цієї незвичайної особи, Сахно схилилася в глибокому, шанобливому уклоні.

— Здрастуйте, — відповів французькою мовою господар і зразу ж додав: — Я прошу дарувати мені, що не вітаю вас вашою рідною мовою. Але боюся, що моя нечиста вимова вразить вашу любов до рідного слова. Тому дозволяю собі говорити до вас мовою французів, сподіваючись, що вона відома вам настільки, щоб ви могли мене зрозуміти.

Це було сказано з великою гідністю і самоповагою. В холодному, безстрасному тембрі голосу, звичному до панування, Сахно відразу впізнала ту особу, що балакала допіру через гучномовець, і, відповідаючи на витончену чемність господаря, як могла, відказала йому в тон:

— Я маю за щастя вітати вас у вашій господі і, коли буде на те ваш дозвіл, намагатимусь висловлюватися вашою рідною мовою, яку я трохи знаю. Але наперед буду просити вашого ласкавого пробачення за ті огріхи, яких можу допуститися…

Але господар зробив заперечливий рух.

— Ні. Не турбуйте себе цим. Наша мова надто бідна і незугарна, щоб вести нею балачки. До того ж я її погано знаю. Прошу в господу.

Сахно, що, треба сказати, трохи втомилася після вишуканої тиради, щойно виголошеної, не посміла виказати свого здивування з такого признання, та й не