Читати книгу - "Прекрасні катастрофи"

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Художнє оформлення Л. СКЛЮТОВСЬКОГО

Малюнки заслуженого діяча мистецтв УРСР художника О. ДОВГАЛЯ

Авто помітно, але плавко збільшило швидкість. Курява та гомін тісного й брудного південного міста зникли зовсім несподівано. Вони м’яко розтанули за темною стіною розкішних фруктових садів і буйних виноградників.

Шосе в’юнилося якийсь час в цьому зеленому оазисі, потім вибігло на піщаний пагорб і простяглеся рівно між двох водяних просторів — буро-зеленавої смуги Дунаю праворуч і величезного спокійно-синього плеса Кагулу[1]— з лівого боку. Тут шосе раптом скінчилося, і пружна гума коліс шорстко зашелестіла по добре второваній дорозі з дрібчастого, як зерно завбільшки, піску.

Сахно озирнулася. З-за зеленої гущавини, крізь марево міського пилу виткнувся одинокий димар, блиснула поруч золота баня, і вітрець жбурнув ще якісь невиразні відгомони далекого міста. Рені зникло. Ще далі позаду залишився Галац.

Свідомість цього приємно втішила Сахно. Вона легко зітхнула, радіючи, що, нарешті, скінчено докучливу біганину по нудних установах безладного міста, а неохайну залізницю замінило вигідне й швидке авто. Вона скинула плащ, умостилася зручніше на м’яких подушках і смачно запалила сигарету.

Справа і зліва віяло свіжістю і ароматом води. Авто ритмічно гойдало. День видався сонцесяйний. У перспективі — нові місця, нові люди, цікава робота. Сахно могла похвалитися в цей час, що вона цілком задоволена і з себе, і з своєї долі, і взагалі — з усього.

Пересип ширшав і кінчався. Хитким містком перескочили протоку, перетяли навскоси неглибокий лиман — де з коси на косу, де просто по твердому на два сантиметри під водою дну — і, знявши позад себе водяну куряву, знову виїхали на пісок. Дунай повертав праворуч і заслонявся високими стрілчастими очеретами. Кагул закругляв береги, і вже виростали з води сірі схили потойбічних згірків. Дорога враз повернула, зламавшись майже під прямим кутом, і побігла за згірками, обгинаючи затоку. Промайнуло дрібне рибальське селище — сіре, як земля, без тіні й рослин, голе під палючим сонцем, як згарище. Пісок дрібнішав. З-під коліс уже куріло білим пустельним порохом. Дорога пішла вгору. Озеро зникло на мить за глинищем, потім знову з’явилося вже ген далі — за вапняком і кучугурами. І раптом, перескочивши яругу, дорога вибігла в степ.

Далеко-далеко, до обрію, зазеленіла, забіліла весняна тирса, лице обсмалив гарячий вільний вітровій: йшли Буджацькі степи[2].

П’ятнадцять кілометрів путі пробігли хутко, непомітно.

Шофер озирнувся. Своїм запорошеним видом, з віями, густо припудреними сухим інеєм вапняків, він був більше схожий на мірошника, і Сахно мимоволі всміхнулася. Однак, мабуть, і в неї фізіономія не була краща, бо шофер і собі відповів посмішкою.

— До Ялпуху вже недалеко! — гукнув він. — Ми переїдемо поромом через протоку, бо обгинати далеко.

— Добре, — погодилася Сахно.

— Так де ж будемо спинятися на сніданок? На перевозі чи почекаємо Ізмаїла? Ізмаїл ще не скоро — після полудня.

— Не знаю. Де краще, — звірилася на нього Сахно.

— Тоді на перевозі, — Є зразу вирішив той, — там є непогана корчма. Або і в старого Йонеску. Він мастак засмажити риби з яєчнею. Та й мускат у нього є добрий… для того, хто добре заплатить.

— Згода. Покуштуємо! — так же весело відповіла Сахно на шоферове підморгування. Задоволено усміхнувшись, той знову відвернувся до руля.

Деякий час Сахно розглядала запорошені шкіряні шоферові плечі й засмаглу потилицю, дивуючись з його гарної французької вимови. Сахно на цьому поталанило: вона не знала жодного румунського слова, і шофер був їй воднораз і за перекладача.

Сонце тим часом підбилося ген високо, і навіть скорий рух автомашини нездатний був перемогти його палючих променів. Робилося гаряче. Та й дорога погіршала. Тут, у степу, не було вибитих колій — їздили не часто, і шлях ледве позначався по прибитій витолоченій тирсі. Раз у раз тверді стеблини пирію потрапляли між спиці коліс, заплутувалися там, і це дещо гальмувало розвинений біг. Постійне, невгавне шарудіння отих ламаних стеблин оберталося на монотонний свист і заколисувало.

— Чи скоро ж той чортів перевіз? — гукнула вона, не витримавши, до шофера. — Далебі, мене вхопить морська хвороба!

Шофер не відповів. Мовчки він збільшив швидкість і тоді простяг руку наперед.

Сахно глянула туди.

Небо наче сіло на степ, переломившися низько над землею ледве помітною смугою. Над смугою самітно бродили дрібні хмаринки, а нижче, під нею, блакить відливала сивою лускою… То рябіла водяна поверхня. До Ялпуху справді було недалеко.

Проте, перехоплюючись із згірка на згірок, довелося їхати ще з добрих півгодини. Тільки в чверть на дванадцяту авто з шорстким вереском зарипіло по прибережному піску.

У цьому місці, біля перевозу, озеро мало оригінальну й чудернацьку форму. Обабіч розливалося воно двома великими безкраїми просторами — ліворуч Ялпухом, праворуч Катлабухом, — а тут, у протоці, супротивний берег вибігав назустріч на кілька кілометрів довгою вузькою косою. Здавалося, грайлива природа, пустуючи, спорудила велетенський мол.

Пором був якраз на цьому березі. Власне, це був і не пором, а великий баркас із широкою палубою, настеленою рівно з бортами. З берега на нього було перекинуто широкі лати. Шофер скерував на них, і, разів зо два добре підстрибнувши (так, що Сахно обидва рази мало-мало не