Читати книгу - "Порожня труна"

— Моя бідна тітонька була приречена, еге ж? Деякий час я сумнівався, та коли її направили на операцію, що, як це не сумно, була необхідна, я сказав собі, що звідси вона вже не вийде живою.

Жермен тихо, не в змозі відірвати свого погляду від обличчя гарного перуанця, промовила:

— Професор Дроп робить чудеса, і ніколи не треба втрачати надії.

Перуанець церемонно вклонився. Потім, заглядаючи дівчині у вічі, продовжив:

— Я знаю, що пан професор — хірург високої кваліфікації, але також знаю, що в нього є чудові помічниці. — Перуанець підступив до медсестри. — Поки моя тітонька хворіла, я мав нагоду оцінити ваше професійне вміння й сердечну турботу про бідолашну страдницю. Тож я повинен подякувати вам особливо. Ваша професія важка, обтяжлива, але, мабуть, дуже цікава.

Жермен не знала, що відповісти, вона не сподівалася, що розмова піде в такому напрямі. Вона промимрила кілька слів, але Педро Коралес перебив її:

— Я знаю, що ви зробили, принаймні здогадуюсь, і для мене буде великою втіхою почути, як ви піклувалися про мою бідну тітоньку. Будь ласка, розкажіть детально.

Педро Коралес замовк, а рука його тим часом торкнулася руки дівчини.

Жермен відчувала, що серце її розривається від хвилювання, її охопило якесь дивне почуття. Її бентежили не лише слова перуанця, вона була у відчаї, що цей чоловік, який адресував їй свої компліменти, висловлюючи вдячність за піклування про померлу тітоньку, мав би проклинати її за те, що вона своєю необачністю довела його єдину родичку до смерті.

Жермен не могла більше вислуховувати похвал, яких не заслуговувала.

— Пане, прошу вас, не говоріть… я не можу слухати ваші похвальні і слова. Не дякуйте мені, не вихваляйте, бо це моя вина.

— Боже милий! — здивувався перуанець. — Що ви говорите?.. Ваша і вина? В чому?

Він розглядав дівчину з таким дивним виразом, що вона все більше впадала в розпач. І не дотримуючись більше встановлених правил, вона впала в крісло, захлинаючись риданнями.

— Ваша тітонька померла з моєї вини! Коли б ви тільки знали… Я у відчаї. Але вона так страждала, бідолашна, що мені хотілося зробити якнайкраще.

І Жермен одним духом виклала перуанцю, як вона допустилася помилки, і що коштувала життя Кончі Коралес. Розказуючи, дівчина, здавалося, знемагала від своєї вини, відчувала, що втрачає свідомість, так була схвильована. Її заплакані очі померкли, тіло ослабло від утоми й напруження, голова запаморочилась. Вона зітхнула, й очі її заплющились.

Жермен збудилася, як їй здалося, від довгого сну, хоча зомліла вона всього на якусь мить. Може, вона ще була непритомна? Вона опинилася в обіймах, сильні руки пригортали її до міцного тіла, у вухах бриніло освідчення в коханні. Елегантні вуса лоскотали їй губи, чоло горіло. Раптом її обпік гарячий пристрасний поцілунок.

Жермен скочила на ноги.

— Добродію! — обурено вигукнула вона.

Їй відповів голос, повний ніжності й шанобливої пристрасті:

— Я кохаю вас, ви чарівна.

І Жермен, приголомшена, розгублена, побачила біля своїх ніг Педро Коралеса!..

Того сірого похмурого листопадового дня погода була — гірше нікуди. З самого ранку лило як з відра, тільки під одинадцяту дощ ущух, але натомість усе заволік туман, що приховав обриси будівель і наче накинув на Париж жалобне покривало. В будинках, що оточували площу Біржі, горіли газові ріжки. Світло мерехтіло в усіх вікнах, на площі блимали вуличні газові ліхтарі, а великі електричні світильники випромінювали навколо себе голубувате сяйво, в якому перехожі набували химерного, майже нереального вигляду.

Пробило першу годину пополудні, транспорт на вулицях плинув суцільним потоком. Автомобілі мчали по вулиці Кастр-Септамбр у напрямку бульварів. Подеколи у цей потік заповзав величезний автобус, такий важкий, що брук під ним трусився; він рухався серед автомобільного тлуму з грацією мастодонта, розбризкуючи грязюку й викликаючи прокляття по всьому своєму шляху, і час від часу вивергав юрми пасажирів, що зразу ж розбігалися, кому куди треба.

На площі Біржі, яка, до речі, не мала собі подібних у всьому світі, панувала дивна атмосфера, вдихнувши якої, будь-хто з перехожих робився нервовим, збудженим, одержимим. Це була атмосфера лихоманки, золотої лихоманки, найнебезпечнішої, що постійно панувала тут під час фінансових обору док у цьому храмі, спорудженому на честь сучасної богині Фортуни!

До низького неба, що нависло над біржею, линув дивовижний, страхітливий безперервний галас, схожий на людський голос, що час від часу слабшав, стихав, знову набирав силу, переходив у вереск, дзвенів у вухах, ставав жахливим, мерзенним, відразливим.

Аби якийсь сторонній з цікавості зайшов на біржу й побачив, що там діється, він був би приголомшений. Простоволосі брокери, гасаючи, щось черкали на своїх картках, мчали по сходах, викрикували, зіштовхувалися, кидаючись до телефонів чи телеграфу; жести їхні були різкі, голоси — хрипкі, вони весь час перебували в пекельному поспіху.

Торги того дня ніяк не налагоджувались; насувалася криза.

При відкритті біржі стало відомо, що одна іноземна держава замовила у Франції велику кількість гармат. Ця новина змусила битися пульс біржі з шаленою частотою. Почали народжуватися найсуперечливіші чутки, дехто в них вірив, інші спростовували їх із запалом.

Біржовики юрмилися у вестибюлі, нашіптували один одному на вухо найнеймовірніші звістки.

— Це війна, о Господи!.. Я продаю свої золоті копальні.

— А я — свої мідні.

— Скажіть лишень, а Ротшільд, що він робить?

І всі, звичайно, намагалися дізнатись, що думають із цього приводу найкрупніші біржовики.

Продають вони чи купують?

Грають на підвищення чи пониження?

Вісті, не знати ким і звідки донесені, негайно ставали відомі всім. Вони буквально перелітали з уст в уста, викликали шквали і бурі.

— Акції понизяться! — кричав один.

Інший одзивався:

— Отуди к бісу! Справа