Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

— Нарешті ми дійшли в чомусь спільної думки. Чекаю. — Карпентер вимкнув мікрофон, знову відсунув шибку бічного ілюмінатора й визирнув назовні. Хоча в нічному небі ледь прозирав місяць, видимість усе одно була близька до нуля. Темно-сірий, непроглядний, сліпий світ, у якому видно лише снігову завію. Він втягнув голову назад, обтрусив сніг із вусів, засунув шибку, з жалем подивився на люльку й акуратно сховав її до кишені.

Для Тремейна це ховання люльки було остаточною ознакою того, що командир готується до рішучих дій. Лейтенант невесело спитав:

— Буде важкувато, сер? Я маю на увазі, знайти. Вайсшпітце в таку погоду.

— Важкувато? — Вигляд у Карпентера був життєрадісний. — Важкувато? Не розуміючому. Вона ж велика, як гора. Власне, вона й є гора. Як же ми можемо її пропустити, хлопче?

— Я саме тому й питаю, що це — гора. — Тремейн багатозначно помовчав. — А плато на схилі Вайсшпітце, куди ми повинні скинути парашутистів, — адже воно лише триста ярдів завширшки. Над ним — гора, під ним — урвище. Та ще й місцеві гірські вітри, які щохвилини змінюють напрямок! Трішечки південніше, ніж слід, — і ми розбиваємось об гірський схил, трішечки північніше — і вони стрибають просто в прірву, ризикуючи поскручувати собі в'язи. Триста ярдів!

— А чого б вам хотілося? Аеропорту Хітроу? Триста ярдів! Та там місця на весь світ вистачить. Ми садили цю стару залізяку на смугу, вдесятеро вужчу.

— Атож, сер. А нині нам дуже допомогли б посадочні вогні. На висоті сім тисяч футів, на гірському схилі…

Його урвав дзвінок. Це Карпентер увімкнув свій мікрофон.

— Джонсон?

— Так, сер. — Джонсон ще нижче, ніж звичайно, схилився над екраном радара і розглядав білу цятку, що її вихоплював у правому кутку екрана тонкий промінь, обертаючись по колу.

— Я знайшов її, сер! Саме там, де вона й має бути. — Він відвів очі від екрана й швидко глянув на компас. — Курс нуль дев'яносто три, сер.

— Молодець! — Карпентер усміхнувся до Тремейна, трохи змінив курс літака й почав тихенько насвистувати. — Визирніть-но ви з ілюмінатора, юначе, а то мої вуса вже вкрилися бурульками.

Тремейн відсунув біля себе шибку й вистромив голову наскільки зміг, але довкола стояла лише густа сіра темрява. Він втягнув голову назад і мовчки похитав нею.

— Дарма, вона має бути десь поблизу, — задумливо сказав Карпентер і знову гукнув у мікрофон: — Сержанте, п'ять хвилин! Готуйтеся!

— Приготуватися! — Сержант-кулеметник передав його наказ шістьом чоловікам, що вже стояли в ряд під правим бортом. — Лишилося п'ять хвилин!

Вони мовчки попричіплювали до дротини під стелею карабіни від своїх парашутів, сержант-кулеметник уважно всіх перевірив. Першим біля люка — отже, й першим, хто вистрибне, — був сержант Геррод. За ним стояв лейтенант Шаффер; він був найдосвідченіший десантник у групі, тому мав підстрахувати Геррода. Далі — Каррачола, Сміт (як командир він вважав за потрібне бути посеред групи), Крістіансен, Томас і Торренс-Сміт. За Торренс-Смітом стали двоє членів екіпажу, щоб, тільки-но вистрибне останній з парашутистів, якнайшвидше поскидати парашути з вантажем та обладнанням. Сержант-кулеметник стояв біля самого люка. Атмосфера знову зависла напружена.

А за кільканадцять ярдів від них у цю мить Карпентер знову, вже вчетверте за кілька хвилин, відсунув ілюмінатор. Його вуса уже втратили увесь свій шик і обвисли, але командир явно вважав, що тепер у нього є важливіші проблеми. Він надів захисні окуляри, раз у раз стирав сніг зі скелець клаптиком замші, але з ілюмінатора так само не було нічого видно. Той самий потік сірого снігу, що вихоплювався нізвідки й зникав у нікуди. Командир засунув шибку.

Пролунав дзвінок. Карпентер увімкнув мікрофон, послухав і кивнув головою.

— Три хвилини, — мовив він до Тремейна. — Курс нуль дев'яносто два.

Тремейн зробив уточнення курсу. Він більше не виглядав у бічний ілюмінатор, навіть не дивився у вікно перед собою. Тепер усе його існування в цьому великому бомбардувальнику, вся увага й старанність були сконцентровані на трьох речах: компасі, альтиметрі й Карпентері. Перебереш зайвий градус на південь — і літак вріжеться у кам'яний схил Вайсшпітце, недобереш сотню ярдів висоти — і станеться те саме; не помітиш поданого командиром сигналу — і вся їхня місія закінчиться, навіть не розпочавшись. Юне, дивовижно юне його обличчя не виказувало жодних почуттів, тіло залишалося нерухомим, але він керував тепер важким «Ланкастером» так старанно й точно, як ніколи досі. Тільки очі його рухалися, методично й невтомно перебігаючи з компаса на альтиметр, з альтиметра на Карпентера і знову на компас, на альтиметр, на Карпентера, ніде не затримуючись довше, ніж на. секунду.

Карпентер знову відсунув шибку, визирнув і знову побачив те саме: непроникну сіру порожнечу. Не втягуючи голови назад, він підніс ліву руку долонею донизу й зробив рух уперед. Тремейнова рука лягла на важіль і також посунула його легенько вперед. Гуркіт двигунів трохи вщух.

Карпентер втягнув голову. Якщо він і був стурбований, то обличчя цього не зраджувало. Він знову почав насвистувати — спокійно, навіть легковажно. Оглянув панель з приладами, повернувся до Тремейна й задумливо промовив:

— Чи в льотному училищі вам хто-небудь розповідав про дивне явище, яке називається залишковою швидкістю?

Тремейн здригнувся, квапливо поглянув на прилади й миттю трохи додав двигунам обертів. Карпентер усміхнувся, подивився на годинника й двічі натиснув на кнопку дзвінка.

Дзвінок пролунав над головою в сержанта-кулеметника, що стояв біля люка. Сержант оглянув напружені в очікуванні обличчя людей, що стояли біля нього, й кивнув головою:

— За дві хвилини, панове.

Він ледь прочинив люка, перевіряючи, чи його не заклинює. Гуркіт двигунів одразу подужчав, але значно гнітючіше враження справив крижаний вітер зі снігом, що увірвався всередину. Парашутисти перезирнулися, намагаючись не виказувати поглядами емоцій, але сержант їх зрозумів. Він причинив люка й кивнув головою:

— Я з вами згоден, панове. В таку погоду й собаки з дому не випускають.

А втім, командир ескадрильї Карпентер, який тим часом знову вистромив голову з ілюмінатора, здавалося, не поділяв цієї думки. Хоча на такому арктичному холоді