Читати книгу - "Куди залітають лиш орли"

В кімнаті запала важка мовчанка. Геррод потер долонею лоба, потім похитав головою, наче відганяючи якісь думки. Коли він заговорив знову, в його голосі вже не було обурення. Він повільно промовляв кожне слово:

— А якщо генерал заговорить…

— Він заговорить, — сказав Ролланд. Голос у нього був м'який, але невблаганний. — Як зауважував містер Томас, у них там усі починають говорити. Проти суміші мескаліну та сколопаміну немає ради.

— Він викаже їм усі наші плани відкриття другого фронту. — Сержант говорив неначе крізь сон. — Хто, де, коли… Господи, сер, таж нам доведеться геть усе скасувати!

— Саме так. Ми все скасуємо. Цього року другого фронту не буде. Отже, ще один рік війни, ще мільйон втрачених людських життів. Тепер ви розумієте, яке важливе це завдання, сержанте, яке воно страшенно важливе?

— Я розумію, сер. Тепер розумію. — Геррод повернувся до Вайат-Тернера. — Прошу вибачення за свої слова. Я був… надто різкий, сер.

— Ми всі були трохи різкі, сержанте. Ну гаразд, о десятій вечора на аеродромі. Збираємося й перевіряємо спорядження. — Полковник усміхнувся. — Боюся, що мундири не зовсім добре пасуватимуть. На складі сьогодні короткий робочий день.

Сержант Геррод ще дужче зіщулився на сидінні, плескаючи себе змерзлими руками по плечах, похмуро оглянув свою уніформу, на три розміри більшу, ніж потрібно, а тому обвислу, мов шкура на носорогові, й озвався крізь ревіння двигунів:

— Полковник таки мав рацію щодо цієї бісової уніформи!

— І не мав рації щодо решти, — сердито докинув Каррачола. — Я й тепер дотримуюся думки, що слід було послати ескадрилью «ланкастерів».

Сміт, усе ще стоячи біля входу до пілотської кабіни, припалив сигарету й уважно подивився на нього. Він уже збирався відповісти, але згадав, що звичайно бачив цих людей у значно кращому гуморі, й мовчки відвернувся.

Тим часом у пілотській кабіні командир ескадрильї Карпентер, випроставшись у кріслі так, що його потилиця лежала на спинці, усе ще був цілковито поглинутий люлькою, кавою й детективом. Лейтенант Тремейн, що сидів поруч, так і не зміг перейнятися добродушним настроєм свого начальника. Навпаки, його очі напружено перебігали від панелі з приладами то до непроглядної темряви за ілюмінаторами, то на розслаблену постать командира, що, здавалося, ось-ось порине в сон. Раптом Тремейн різко нахилився вперед, якийсь час уважно дивився в ілюмінатор, потім обернувся до Карпентера:

— Під нами — Шафгаузен, сер!

Карпентер широко позіхнув, згорнув книжку, допив каву, сів рівніше, крекнувши, відсунув шибку бічного ілюмінатора і почав з діловим виглядом розглядати купки вогнів унизу, не підставляючи, однак, обличчя крижаному вітрові із снігом. Потім засунув шибку ілюмінатора й глянув на Тремейна.

— Клянуся небесами, — промовив він захоплено, — ви маєте рацію! Як чудово, що в мене є ви, юначе, як це чудово! — Потім увімкнув бортовий мікрофон і проговорив у нього — Майоре Сміте, до мети тридцять хвилин. — І повернувся до Тремейна — Тепер праворуч. На південний схід, аж до старенького Боденського озера. І ради Бога, тримайтеся швейцарського берега.

Сміт скинув навушники й оглянув шістьох чоловіків на сидіннях.

— Ну що ж, залишилось півгодини. Сподіваюся, на землі буде тепліше, ніж тут, — сказав він.

Йому ніхто не відповів. Здавалося, ніхто не поділяв цього сподівання. Мовчки, з зосередженими виразами на обличчях, чоловіки перезирнулися й неквапно позводились на змерзлі ноги. Тоді повільно, незграбно даючи собі раду задубілими руками в тісній кабіні, почали готуватися до стрибка. Вони поправляли один одному рюкзаки під парашутами на спинах, потім довго надягали білі маскувальні штани. Найшвидше впорався сержант Геррод. Він натяг через голову маскувальну куртку, не без зусиль застебнув її, накинув відлогу і здивовано обернувся, коли чиясь рука поплескала його по обтягнутому білою тканиною горбку на животі:

— Мені б не хотілося вас лякати, — несміливо промовив Шаффер, — але схоже на те, що ваша рація не витримає удару під час приземлення, сержанте.

— Чому? — Вигляд у Геррода був іще похмуріший, ніж доти. — Адже з нею вже стрибали.

— Стрибали, але не ви. За моїми підрахунками, ви приземлитеся зі швидкістю приблизно сто вісімдесят миль на годину. Я б не хотів здатися причіпливим, але гадаю, що вам буде нелегко розкривати парашут.

Геррод подивився на Шаффера, потім — на решту п'ятьох супутників, тоді повільно кивнув головою і показав на свою білу куртку:

— Ви хочете сказати, що це слід надягти після приземлення?

— Ну… — замислено мовив Шаффер. — Мені здається, так було б для вас краще.

Він усміхнувся до Геррода, а той добродушно усміхнувсь у відповідь. Навіть Каррачола розтяг вуста в подобі усмішки. Майже фізично відчувалася розрядка загальної напруги.

— Ну ось, мені настав час відробляти свою командирську платню. А ви, жовтороті літуни, сидіть і дивіться на мене в німому захваті! — Карпентер позирнув на годинника. — Чверть на третю. Пора мінятися місцями.

Обидва пілоти розстебнули ремені безпеки й незграбно помінялися сидіннями. Карпентер почав вибагливо припасовувати на свій смак спинку крісла, потім зручніше прилаштовувати парашут на животі, тоді застебнув ремінь безпеки, надів на голову навушники з мікрофоном і ввімкнув їх.

— Сержанте Джонсоне, ви вже прокинулись? — Карпентер ніколи не переймався статутними формальностями.

Там, у своїй надзвичайно тісній і незручній штурманській кабінці, сержант Джонсон і не думав спати. Він не спав уже багато годин. Схилившись над зеленкуватим екраном радара, він відводив очі лише для того, щоб глянути то на карту, то на таблиці, то на подвійний компас, то на альтиметр чи покажчик швидкості вітру. Тепер він увімкнув свій мікрофон.

— Я не сплю, сер.

— Якщо ви відхилите нас убік від гори Вайсшпітце, — загрозливо сказав Карпентер, — я переведу вас у авіатехніки. В авіатехніки другого класу, Джонсоне!

— Тільки не це, сер! Зачекайте дев'ять хвилин, сер.