Читати книгу - "Списоносці"

— Гаразд, але я не можу підвезти вас до самого посольства. Там поблизу є зупинка електрички. Я туди під'їду і чекатиму вас.

— Чудово! Але ви не ображаєтесь, що я примушую вас так довго возити мене?

— Що ви, навпаки, я вважаю це своїм іспитовим строком.

— Невже, а чому?

— Думаю дома працювати шофером таксі. Як ви гадаєте, зможу я?

— Гадаю, що над цим ви ще встигнете подумати. Між іншим, іспит проходить у не зовсім відповідних умовах: адже в Берліні легше водити машину, ніж у Будапешті — тут вулиці набагато ширші.

— Розкажіть щось про Будапешт. Там багато руїн?

— Руїн?

— Я маю на увазі руїни після подій п'ятдесят шостого року.

— Я мушу сказати, що це пуста балаканина. Будапешт тепер красивіший, ніж будь-коли. Побачите.

— Ви справді думаєте, що я побачу його?

— Впевнений у цьому.

Машина мчала мостом над Шпрее.

— Міст Ержебет ще не відбудовано, — сказав Міклош.

— Знаю. Я всім цікавлюся. Вулицю Ракоці забудовують подовжніми галереями, а вулиця Аттіли Йожефа вже освітлюється неоном.

— Не зовсім свіжі ваші відомості. Неонове освітлення вже є і на вулиці Кошута та й на інших вулицях. А коли ми повернемося на батьківщину, хтозна на скількох вулицях воно вже буде.

— Повернемося на батьківщину?

— Так. Повернемося, Маріє.

Тут Міклош вийшов з машини і поспішив до посольства.

Геде працював у своєму кабінеті. Коли ввійшов Міклош, він підвівся з-за стола, і вони мовчки потиснули один одному руки. Геде взяв з стола аркуш паперу і подав його Міклошу. Це була телеграма. Герендаш схвильовано пробіг очима її рядки… Потім полегшено зітхнщі і мовчки віддав.

— Швидко надійшла відповідь? — тихо промовив Геде.

Міклош кивнув головою.

— Отже, вона може повернутися на батьківщину? — якось дивно забринів його голос.

— Так, може.

Вже на вулиці Міклош спохватився, що забув капелюха в посольстві. Та повертатись по нього йому не хотілося, хоч на місто впав густий туман і сіяла холодна вечірня мжичка.

Тільки-но Міклош сів у машину, наповнену тютюновим димом, Марія включила мотор.

— Куди вас везти? — запитала вона. — Вам ще кудись треба?

«Чого це я нічого не кажу про телеграму, — думав Міклош, — чому, сівши в машину, я не з цього почав розмову?» Він і досі мовчав, спостерігаючи, як старанні двірники витирають на склі срібну імлу.

— В мене більше немає справ. А ви сьогодні чого виїхали?

— В мене були справи, тому й мусила виїхати. Я дістала завдання, на яке зважилася не одразу, але дуже зраділа, що можу виїхати.

— Вас послав Райнаї?

— Так.

— Із завданням?

— Так. Може, розповісти?

— Потім розкажете кому слід. Ну, я вас вислухаю, але що з того?

— Ви маєте рацію, хоча є в мене і таке завдання, про яке я мушу негайно повідомити. Я повинна переманити в західний сектор одного інженера. Треба, щоб тутешні власті вжили відповідних заходів. Я напишу про все це, а ви передайте туди, куди вважаєте за потрібне. Гаразд?

— Добре, Маріє.

— Ви не помічаєте, що я розмовляю так, ніби про мій перехід сюди вже все остаточно вирішено?

— Я вірю в це…

— Це дуже благородно, Міклоше, що ви підбадьорюєте мене. Словом… словом, Райнаї думає, що я виконую завдання. А я відчуваю себе просто щасливлю. Не ображайтеся, якщо я заберу у вас ще трохи часу… Я зовсім спокійна поруч з вами…

— Ходімо кудись вечеряти і заодно послухаємо музику.

— На жаль, не можу, Міклоше. Це дуже небезпечно. Ще побачать. Що я тоді скажу — чому не займаюся своїми справами? Побудьмо трохи в машині.

— Як хочете. Між іншим, ви заінтригували мене — сказали, що вже зробили перший крок. Як це розуміти? Сподіваюся, ви не подали заяву про звільнення?

— Ні, цього я не зробила. — Марія посміхнулась. — Навпаки, я намагаюсь бути сумлінною. Я почала з інших комбінацій,

— Комбінація, конспірація — це надто чужі для мене поняття. Я ніколи не міг навіть уявити собі, що ви колись цим займатиметесь.

— Я займаюсь? Це — моя професія. Але я впевнена, що зараз готуюсь до останньої своєї операції.

— Знову операція? Дивні слова.

— За цими термінами стоять ще дивніші справи.

— Під «операцією» ви розумієте добуття мемуарів?

— Так.

— Слухайте, Маріє. Облиште ви цей план і не повертайтеся більше туди.

Марія посміхнулась.

— Це наївно і зовсім неможливо, — мовила вона лагідно.

— Чому? Ви боїтеся втратити кілька платтячок та туфельок?

— Не про це мова, невже ви не розумієте? Я не збираюся переносити своє ганчір'я. Я повертатимусь з тим, з чим прийшла. Але що я повинна робити? Якщо мені не дозволять повернутися на батьківщину, шлях туди для мене буде відрізаний, та й тут мене не приймуть. А третього шляху немає… Це я дуже добре знаю.

— Уявімо на хвилинку, що вам не дозволять повернутися. А ви кажете, що немає третього шляху. Тоді — пробачте за таке питання — ви залишитеся на старому?

— Дорогий Міклоше, на старий шлях вороття вже немає.

— Що ж тоді?

— Тоді?.. Я не подумала і висловилася не зовсім точно. Є ще й третій шлях.

— Є?.. Ви не зовсім послідовні, Маріє.

— Ні, помиляєтесь — тепер я дуже послідовна. Марія зупинила машину біля тротуару, підняла на правій нозі сукню і вийняла з-за підв'язки ампулку.

— Що це таке? — сігатав Міклош,

— Це третій шлях.