Читати книгу - "Аеніль"

— Навряд чи майстру Стесагору сподобається, що ми візьмемо лише одного ронейця. Якби я все вирішував, я б і його не брав, але ми повинні зважати на настрої Клану. Кількість ронейців треба скорочувати поступово. Тільки минулого року було введено правило, що дозволило аж двом неронейцям вступити у Клан. До цього протягом століть можна було брати лише одного, та й то не щороку. Якщо ми скоротимо кількість від п’яти ронейців до одного — це буде занадто. Треба відкинути когось іншого.

— Навіть не знаю. Вирішуйте самі. Ви ж їх знаєте?

— Так. Мені здається, двох розумниць буде забагато. Залишимо Дансейні у спокої. У неї надто сильний потяг до еолів, для нас це неприпустимо. Якщо вона розкриється комусь з них, нас вмить викриють. Нам слід уникати їх, вони надто сильні.

— Справді, я про еолів не подумала. А ще так ретельно розпитувала про її інтереси. Та й Ньєрдсон цілком замінить їх обох.

Деякий час тривала мовчанка, потім Ірене нерішуче сказала:

— Якщо це все, то я піду? Завтра у мене перший урок. Важка лекція, я ще не підготувала її. Хочеться хоч пару годин поспати.

Майстер не сказав нічого. Ірене стенула плечима, кілька хвилин сиділа мовчки, а потім обережно піднялася, немов боялася його потривожити, й позадкувала до дверей. Жінка не спускала з чоловіка очей — раптом він подасть якийсь знак, щоб вона зачекала. Коли Ірене вже торкнулася ручки, майстер несподівано сказав:

— Аеніль.

— Що? — перепитала Ірене, бо не відразу зрозуміла, про що йде мова.

— Аеніль.

— Аеніль? А, це дівчинка з… чекайте… з другої групи. Ні… з першої. Вона одногрупниця Ньєрдсон і Зевксідем, вибачте, постійно плутаю ці класи. Ви хочете, щоб і вона увійшла до нас?

— Ні. Що ви про неї думаєте?

— Не знаю. Нічого особливого я не помітила. Серед переваг хіба що її батьки — вони працюють у нас послами від Ерлі. Дванадцять років. Дрібна дворянка. Така дрібна, що може й простолюдинка.

Майстер Елітіс мовчав, й Ірене вирішила висловитися відверто:

— Як на мене, вона одна з гірших на нашому відділенні. Майже ніяких чарівних здібностей, надзвичайно слабка і вразлива. Об’єкт насмішок усього відділення. Занадто прив’язана до своєї молодшої сестри, не знаю, як ту звати. Мала живе з батьками у лівому крилі. Аеніль заради сестри готова на все. Її можна легко використовувати, але яка з цього користь? Чому ви назвали це ім’я?

— Вона краща на нашому відділенні, — холодно сказав майстер.

Ірене завмерла. На її чолі зрадливо виступив піт. Такого прорахунку вона не очікувала. Найбільше в світі жінка боялася образити чимось майстра Елітіса. А її необережні слова… Вона думала, що він просто перевіряв її пам’ять.

— Ну, я не особливо її вивчала, вам видніше. Я згідна, що вона гарненька і у неї… — почала Ірене виправдовуватися, але зрозуміла, що це зайве. Вона відчула злість.

Це принизливо — відмовлятися від своїх слів просто так. Нехай переконає:

— Чому найкраща? І в якому розумінні?

— У прямому.

Майстер подивився в очі Ірене. Погляд був без осуду, навіть дружній, немов він хотів довірити їй таємницю. Ірене відразу полегшало. Вона попрямувала до свого крісла, аби сісти і вислухати, що він розповість, однак чоловік зупинив її жестом.

— Уже справді пізно. Нам час повертатись.

Він підвівся і попрямував до дверей. Ірене була дуже терплячою, але цього разу намагалася показати йому усім виглядом, що вона потребує хоч якихось пояснень. Інакше не засне, ламаючи собі голову над тим, що він знайшов у цій непримітній дівчинці. Майстер помітив це й усміхнувся.

— Вона має серце, Ірене. Серце.

Вираз Ірене був еталоном нерозуміння. Так виглядають її учні, коли вона просить їх сказати сімнадцяте правило Мнесарха для сполучення алюмінію із сіркою при створенні псевдосрібла. Це було її улюблене питання для всіх, хто її діставав. Відповідь на нього у всій Академії знає лише вона. Та й то тільки сімнадцяте правило, бо решту тридцять два їй було ліньки запам’ятовувати. Тепер жінка зрозуміла, що відчувають її учні.

Пояснення Евагора точно не дасть їй заснути. Краще б він мовчав. Тоді б вона вирішила, що чоловік просто пожартував.

Ірене повернулася, щоб вийти услід за майстром Елітісом, і завмерла. Він стояв перед відчиненими дверима. Проходу не було. Його затуляв зловіще чорний, непроглядний туман, на поверхні якого клубочилися хмарки якогось пилу чи диму.

— Що це, Евагоре?

Вона називала його на ім’я лише коли хвилювалася. Та він був наляканий, щоб помітити це. Ірене підійшла й наблизила руку до темної поверхні, але торкнутися не наважилася.

Ірене кинула на чоловіка швидкий погляд. У його обличчі відчувалася стривоженість і досада, жінка виглядала спокійнішою, ніж він. Чоловік погано вмів приховувати свій страх.

— Мене викрили… От свол… Але як вони змогли? Я… — лайнулася Ірене, але її перебив майстер:

— Тебе не викрили. Це не вони, хіба не видно, що це чаклунські чари? — У його голосі відчувалася лють. — Орден Ворона не збирається вести з нами переговори.

Майстер Елітіс відійшов від туману й сів назад у крісло. Схилив голову, що означало — він напружено думає.

Ірене повільно наблизилася до нього із запитальним поглядом. Лише через кілька хвилин вона наважилася його перервати:

— Необхідно звернутися до Безмовного Арбітра. Вони порушили кодекс — переговорний процес ще не завершено.

— Немає сенсу, — стомлено сказав майстер. — У них кращі захисники. Зрештою, це можна було передбачити.

— Я теж хороший захисник.

— Тобі не можна показуватись там. Взагалі-то, для нас це навіть краще. Ми готувались до боротьби. Просто я цього не хотів.

— Я вас розумію.

Тривога