Читати книгу - "Вибрані поезії"

Чи знаєте ви щось?
Я піднялась, піднялась. Була вже досить високо. Зачула шепіт. Загроза чи гана руйнує спокій? Прислухалась: реготання, посміхи та образи. Невже я на мавпу схожа? Спитала дурних одразу: Чи знаєте ви про речі чудові? Роблю я плетиво з часу, яке заплітає зорі. Зі збірки
«Остаточно»
(1919)
Ця книжка
Ці речі йдуть до мене з глибин життя самого: зібравши все докупи, я мушу дати раду… Вода тече постійно, міняючи дорогу; так само, як і речі, міняється свічадо. Миттєвості життєві, моє перо скувавши, миттєвості життєві, які втекли від мене, потому спричинили руйнації вогненні чи лагідними стали, неначе пінні чаші. У всіх отих моментах, що їх відчуло тіло, у всіх перипетіях, що міняться спроквола, у сутностях усіх цих, що зеркало відбило, душа, згубивши шати, ставала чиста й гола. Мене нема та є я в цих віршах, мандрівниче, але мене ти знайдеш, шукаючи нюанси, лишивши на порозі всі терези й баланси: моїм садам потрібен ретельний садівничий. Тиша
Колись я буду мертва, неначе сніг, збілію, солодкою зроблюся, мов надвечірні мрії. Колись я буду мертва, холодна, ніби камінь, як забуття, спокійна, немовби плющ, печальна. Колись мене огорне вечірній сон жаданий, дорога закінчиться, як мертвою я стану. Засну я сном довжезним, коли піду зі світу, так, що й твоїм цілункам мене не оживити. Колись одна я буду, наче гора самотня між озером безлюдним і хвилями безодні. Настане синій вечір, де ніжностей доволі, де птаство, що замовкло, і конюшина в полі. Тоді весна-троянда, наче вуста дитини, заглибиться крізь брами, і аромат прилине. Тоді весна-троянда вкладе мені на щоки — оця весна-троянда! — дві ружі, але жовті… Сама ж весна солодка в своїх м’яких долонях нестиме інші ружі, що білі та червоні. Весна, що надавала моїй любові сили, створивши всі умови, щоб я тебе зустріла. О, той останній вечір, що уявляю, мертва, наче руїни міста, тисячолітню жертву! О, вечір той, неначе лагуни безгоміння, жовтаве і спокійне під місячним промінням! Довершений той вечір, оте сп’яніле диво: яке життя гіркотне! А смерть — яка правдива! Смерть забуттям карає людину-бідолаху, так у гніздечку ловлять натомленого птаха… І на мої зіниці у спокої прилине небесне синє світло останньої години. Розсіяне те світло небесної печалі моїх зіниць торкнеться з приємністю вуалі. Те світло невідчутне постане наді мною й накриє всю немовби весільною