Читати книгу - "Тихий Дін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Це, тату, рибу принесли.
Вийшов з порожніми руками Григорій. 2
Немащеною гарбою заскрипіла колиска. Дарка сонним голосом мурмотнула:
— Цить, ти, капосне дитинча! Ні сну тобі, ані спокою. — Заспівала тихенько:
Колода-дуда,
Де ж ти була?
Коні стерегла,
Що вистерегла?
Коня з сідлом,
З золотим махром...
Григорій, засинаючи під розмірений колисковий скрип, згадав: "Адже завтра Петрові в табори виходити. Залишиться Дарка з дитиною... Коситимемо, мабуть, без нього".
Зарився з головою в гарячу подушку, у вуха в'їдливо сочиться:
А де ж твій кінь?
За ворітьми стоїть
А де ж ті ворота?.
Вода унесла.
Стріпонуло Григорія заливисте кінське іржання. З голосу пізнав Петрового коня.
Знесиленими зі сну пальцями довго застібав сорочку, знову майже заснув під текучі напливи пісні:
А де ж тії гуси?
В очерет пішли.
А де ж той очерет?
Дівки вижали.
А де ж тії дівки?
Дівки заміж пішли.
А де ж ті козаки?
На війну пішли...
Розбитий сном, дістався Григорій до стайні і вивів коня на провулок. Лоскотнуло обличчя налетіле павутиння, і несподівано пропав сон.
По Дону навскоси хвилястий, ніким неїжджений місячний шлях. Над Доном туман, а вгорі зоряне просо. Кінь ззаду сторожко переставляє ноги. До води узвіз поганий. По той бік качиний кряк, коло берега в мулі скрутнувся і гепнув по воді сом, на мільгу полюючи.
Григорій довго стояв коло води. Пріллю вогкою й прісною дихав берег. З кінських губ падав дрібний капіж. На серці в Григорія легка солодка порожнеча. Гарно й бездумно. Повертаючись, глянув на схід, там уже розійшлася синя півтьма. На сизій запоні неба додзьобував червонохвостий світанок зоряне просо.
Коло стайні зустрівся з матір'ю.
— Це ти, Грицьку?
— Атож.
—. Коня напував?
.— Напував, — нехотя відповідає Григорій.
Відхилившись назад, несе мати на завісці кізяки на підпал, тюпає старечо пфплими босими ногами.
— Пішов би Астахових побудив. Степан з нашим збирався.
Прохолода вкладає в Григорія тугу тремтячу спружину. Тіло заїжилося. Через три приступки вибігає до Астахових на грімкий ґанок. Двері не замкнені. (В кухні на розстеленій повсті спить Степан, під пахою в нього голова дружини.
В поріділій темряві Григорій бачить збиту вище колін Оксанину сорочку, березово-білі, безстидно розкинуті ноги. Він секунду якусь дивиться, почуваючи, як сохне в роті, і від чавунного дзвону пухне голова.
Злодійкувато повів очима. Зчуженілим голосом хрипко:
— Ей, хто тут є? Вставайте!
Оксана схлипнула з сну.
— Ой, хто таке? Хто це? — метушливо занишпорила, забилася в ногах гола її рука, натягаючи сорочку. Залишилась на подушці пляма зроненої уві сні слини; міцний зорній баб'ячий сон.
— Це я. Мати послала побудити вас...
— Ми зараз... Тут у нас не влізеш... Від бліх на підлозі спимо. Степане,'вставай, чуєш? — 3 голосу Григорій здогадується, що їй ніяково, і квапиться піти.
Від хутора в травневі табори йшло чоловіка з тридцятеро козаків. Місце збору—пляц. Години, коло сьомої до пляцу потягнулись вози з брезентовими будами, піші та кінні козаки в білих парусинових сорочках, споряджені.
Петро на ґанку нашвидку зшивав тріснутий чумбур. Пантелей Прокопович походжав коло Петрового коня, підсипаючи в корито вівса, часом погукував.
— Докійко, сухарі зашила? А сало пересипала сіллю?
Вся в рум'яному цвіті, Докійка ластівкою черкала двір від
кухні до куреня, на оклики батька сміючись відмахувалась:
—, Ви, тату, своє діло справляйте, а я братікові так укладу, що до Черкаського не ворухнеться.
— Не поїв? — довідувався Петро, слинячи дратву й киваючи на коня.
—г Жує, — поважно відповідав батько, кошлатою долонею перевіряючи пітники. — Дрібниця якась — крихта або травинка прилипне до пітника, а за один перехід до крови намуляє спину коневі.
— Доїсть гнідий — напійте його, тату.
— Грицько до Дону зводить. Гов, Грицьку, веди коня!
Високий сухоребрий дінчак з білою на лобі пляминою
пішов граючись. Григорій вивів його за фіртку, ледве торкнувшись лівицею чубка, скочив на нього, і враз пустив добрим клусом. Коло взвозу хотів придержати, та кінь збився з ноги, задробив, пішов з гори чвалом. Відкинувшись назад, майже лежачи на спині коня, Григорій побачив жінку, що сходила з гори з відрами. Звернув із стежки, і, переганяючи збиту куряву, врізався у воду.
З гори, похитуючись, сходила Оксана, ще здалека голосисто крикнула:
— Чортяка скажений! Ледве конем не стоптав! Стривай бо, скажу батькові, як ти їздиш.
— Але ж бо, сусідко, не лайся. Вирядиш чоловіка в табори, може й я на хазяйстві здамся.
— Чи й не до дідька потрібний ти мені!'
— Зайде косовиця — ще попрохаєш, — сміявся Григорій.
Оксана з кладки зручно зачерпнула на коромислі відро
води і, затискуючи проміж колін напнуту вітром спідницю, глянула на Григорія.
— Що ж, Степан твій зібрався? — спитав Григорій.
— А тобі пощо?
— Яка ти... Спитать не можна, чи що?
— Зібрався, ну?
— Залишаєшся, виходить жалмеркою?
— Атож.
Кінь відірвав від води губи, зі скрипом пожував воду, що стікала і, дивлячись на той бік Дону, стукнув по воді передньою ногою. Оксана зачерпнула друге відро, перекинула через плече коромисло і
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий Дін», після закриття браузера.