Читати книгу - "Тихий Дін"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Либонь, скучатимеш за чоловіком? А?
Оксана йдучи повернула голову, всміхнулася.
— Авжеж. Ти от женись, — переводячи дух, вона говорила переривчасто, — женись, а після взнаєш, скучають чи ні за подруженькою.
Штовхнувши коня, рівняючись з нею, Григорій зазирнув їй у вічі.
— А от інші баби аж радіють, як чоловіків вирядять. Наша Одарка без Петра гладшати починає. 3
Оксана, поводячи ніздрями, різко дихала; поправляючи волосся, сказала:
— Муж — хоч не вуж, а смокче кров. Тебе то швидко оженимо.
— Не знаю, як тато. Мабуть після служби.
.— Молодий ще, не женись.
— А що?
— Сухота сама. — Глянула вона з-під лоба, не розмикаючи губи, скупо всміхнулася.
І тут уперше помітив Григорій, що губи в неї безстидно-жадібні, пухлуваті. Він, розбираючи гриву на пасма, сказав:
— Охоти немає женитись. .Котрась і так покохає.
— Мо' примітив?
— Чого мені примічати... Ти ось вирядиш Степана...
— Ти зі мною не загравай!
— Вдариш?
— Степанові скажу слівце...
— Я твого Степана...
— Гляди, сміливий, сльоза капне.
— Не лякай, Оксано!
— Я не лякаю. Твоє діло з дівчатами. Хай хусточки тобі вишивають, а на мене не заглядайся.
— Навмисно дивитимусь.
— Ну й дивись.
Оксана примирливо посміхнулася і зійшла з стежки, пильнуючи обійти коня. Григорій повернув його боком, загородив дорогу.
— Пусти, Грицьку!
— Не пущу.
— Не дурій, мені треба чоловіка виряджати.
Григорій, усміхаючись, гарячив коня; той, переступаючи
тіснив Оксану до яру.
— Пусти, дияволе, он люди! Побачать, що подумають?
Вона кинула по сторонах переляканим поглядом і пройшла, хмурячись і не оглядаючись.
На ґанкові Петро прощався з рідними. Григорій засідлав коня. Придержуючи шаблю, Петро квапливо збіг східнич-ком, взяв з Грицькових рук повіддя.
Кінь, дорогу прочуваючи, неспокійно переступав, пінив, ганяючи в роті мундштука. Піймавши ногою стремено, держачись за луку, Петро говорив батькові:
— Лисих роботою не мори, тату! Заосеніє — продамо. Грицькові бо коня справляти. А степову траву, гляди, не продавай: на луках нині, сам знаєш, яке сіно буде.
— Ну, з богом. Час добрий, — проговорив старий, хрестя-етячись.
Петро звичним рухом кинув на кульбаку своє збите тіло, поправив ззаду брижі сорочки, стягнуті паском. Кінь пішов до воріт. На сонці тьмяно, здригаючись у такт крокам, блиснула голівка шаблі.
Дарка з дитиною на руках пішла слідом. Мати, витираючи рукавом очі і кінцем фартуха почервонілий ніс, стояла серед двору.
— Братіку, пиріжки! Пиріжки забув!.. Пиріжки з картоплею!..
Докійка козою стрибнула до воріт.
— Чого горлаєш, дурна! досадливо крикнув на неї Григорій.
—1 Залишились пиріжки-и! притулившись до фіртки, стогнала Докійка, і на замурзані гарячі щоки, а зі щік на буденну кофточку — сльози.
Дарка з-під долоні стежила за білою, завішаною курявою сорочкою чоловіка. Пантелей Прокопович, хитаючи підгни-лий стовп коло воріт, глянув на Григорія.
— Ворота візьмись полагодь, та стояк на розі закопай.— Подумавши, додав мов яку новину, сповістив: — поїхав Петро.
Через тин Григорій бачив, як виряджався Степан. Припо-ряджена в зелену вовняну спідницю Оксана підвела йому коня. Степан, усміхаючись, щось казав їй. Він, не кваплячись, по-хазяйськи поцілував дружину і довго не здіймав руку з її плеча. Спалена засмагою і роботою рука, мов той вугіль, чорніла на білій Оксаниній кофточці. Степан стояв до Григорія спиною. Через тин видно було його тугу, гарно підголену шию, широкі трохи вислі плечі і, — коли нахилявся до жінки, — закручений кінчик русявого вуса.
Оксана чомусь сміялася і заперечно хитала головою. Рослий вороний кінь хитнувся, піднявши на стремені вершника. Степан поїхав з воріт квапливо, сидів на кульбаці, мов укопаний, а Оксана йшла поруч, тримаючись за стремено, і знизу вверх, любовно й жадібно, мов собака, заглядала йому у вічі.
Так проминули вони сусідній курінь і зникли за поворотом. '
Григорій проводив їх довгим пильним поглядом. 4
грізно чорніло небо, степ вижидально мовчав. На хуторі грюкали, зачиняючи віконницями, з вечерні, христячись, поспішали стариці, на пляцу коливався сірий стовп куряви, і зморену весняною спекою землю вже засівали перші зерна дощу.
Докійка, маючи кісками, прожогом пронеслася двором, захрьопнула дверці курника і стала серед двору, роздуваючи ніздрі, мов той кінь перед перепоною. На вулиці вибрикувала дітвора. Сусідський восьмиліток Мишко крутився, присідаючи на одній нозі, — на голові у нього, закриваючи очі, метлявся непомірно просторий батьківський картуз — і пронизливо верещав:
Дощик, дощик припусти,
Ми поїдемо в кущі,
Богу молитись,
Христу поклонитись.
Докійка заздро дивилась на босі, густо всипані ципками Мишкові ноги, що немилосердно топтали землю. їй також хотілося підтанцьовувати під дощем і мочити голову, щоб волосся росло густе та кучеряве; кортіло отакечки ж, як і Мишковому товаришеві, стати на придорожньому поросі догори ногами, ризикуючи впасти в колючки, — але у вікно дивилася мати, сердито плямкаючи губами. Зідхнувши, Докійка побігла до куреня. Дощ спустився ядерний і рясний. Над самісіньким дахом
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Тихий Дін», після закриття браузера.