Читати книгу - "Тихий Дін"

— Продай чурбака?

— Купи.

— Скільки просиш?

— Пару волів та жінку в додачу..

Олекса мружачись замахав оцупком руки.

— Дивак, ах, дивак!.. Ох-хо-ха, жінку... А приплід візьмеш?

— Собі на завод залиш, а то Шамілі переведуться, — шкірив зуби Григорій.

На майдані попід церковною огорожею юрмився люд. В натовпі титар, підносячи над головою стриножену гуску, вигукував:

— Полтинник! Від-да-ли. Хто більше?

Гуска крутила шиєю, зневажно мружила бірюзинку ока.

В гурті поруч вимахував руками сивенький, з хрестами й медалями, що завісили груди, дідок.

— Наш дід, Грицьку, про турецьку війну бреше, — показав Митько очима, — підемо послухаємо?

— Поки слухатимемо — сазан засмердиться, розпухне.

— Розпухне — на вагу прибавить, нам зиск.

На майдані, за пожежею, де розсихаються з поламаними голоблями пожежні діжки, зеленіє дах Мохівського будинку. Ідучи повз пожежню, Грицько плюнув і затис носа. З-за діжки, застібаючи шаравари — пряжка в зубах, — вилазив дід.

—; Приспічило? — в'їдливо кинув Митько.

Дід упорався з останнім ґудзиком і вийняв з рота пряжку.

— А тобі що?

— Носом натикати б треба! Бородою! Бородою! Щоб стара за тиждень не відмила.

— Я тобі, стерво, натикаю! — образився дід.

Митько став, мружачи котячі очі, як на сонце.

— Чи ба, благородний який!

—1 Згинь, сучий сину! Чого присучився? А то й ремінякою!

Посміхаючись, Григорій підійшов до ґанку Мохівського будинку. Бильця в густій різьбі дикого винограду. На ґанку плямиста лінива тінь.

— От, Митро, живуть люди...

— Клямка, і та золочена, — Митько відхилив двері на терасу і чмихнув, — діда б отого наладити сюди

— Хто там? — окликнули їх з тераси.

Торопіючи, Григорій пішов перший. Фарбовані, мостини замітав сазанячий хвіст.

— Вам кого?

В плетеній розкидалці — дівчина. В руці блюдко з полуницями. Григорій мовчки дивився на рожеве сердечко повних вуст, що обіймали ягідку. Схиливши голову, дівчина оглядала їх. Терпляче покоїлася в теплих губах ягідка.

На допомогу Грицькові виступив Митько. Він кахикнув.

— Рибки не купите?

Губи її, пропустивши ягідку, встигли усміхнутись швидко, ледве помітно.

— Риби? Я зараз скажу.

Вона хитнула крісло, встаючи, затьопала гаптованими, на босу ногу взутими пантофлями. Сонце просвічувало білу сукню, і Митько бачив неясні обриси повних ніг і широке хвилясте мереживо нижньої спідниці. Він дивувався отласовій білості її оголених литок, тільки на круглих п'ятках шкіра молочно жовтіла.

— Диви, Грицьку, ну й спідниця... Як скло, наскрізь все видно, — штовхнув Митько замість Григорія сазана.

Дівчина вийшла з коридорних дверей, м'яко присіла на крісло.

— Пройдіть на кухню.

Ступаючи навшпиньках, Григорій пішов у дім. Митько відставив ногу, мружився на білу нитку проділу, що розділяла волосся на її голові на два злотисті півкола. Вона оглянула його бешкетливими, неспокійними очима. %

— Ви — тутешній? 4

— Тутешній.

— Чий же це?

—— Коршунов.

— А звати вас як?

—> Митро.

Вона уважно оглянула рожеву луску нігтів, швидким рухом підібрала ноги,'

— Хто з вас рибалить?

— Грицько, друзяка мій.

—> А ви рибалите?

— Рибалю й я, коли закортить.

— Вудками?

— І вудками рибалимо, по-нашому — притугами.

— Я б теж хотіла порибалити, — сказала вона, помовчавши.

— Що ж, поїдьмо, коли охота є.

— Як би це влаштувати? Ні, серйозно?

— Вставати треба дуже рано.

—1 Я встану, тільки збудити мене треба.

— Збудити можна... А батько?

— Що батько?

Митько засміявся.

— Як би за злодія не взяв... Собаками ще прицькуе.

— Дурниці! Я сплю сама в наріжній кімнаті. Ось це вікно,— показала вона пальцем.

— Коли прийдете по мене — постукайте мені у вікно, і я встану.

В кухні дробилися голоси: боязкий — Григорія, і густий, мазутний куховарки.

Митько, перебираючи тьмяне срібло козацького паска, мовчав.

— Жонатий ви? — спитала, прихованою світячи усмішкою.

— А що?

— Так просто, цікаво.

— Ні, парубок.

Митько раптом почервонів, а вона, граючись усмішкою і гілочкою тепличних полуниць, що зсипались на підлогу, питала:

— Що ж, Митю, дівчата вас люблять?

— Котрі люблять, а котрі й ні.

— Чи ба-а-а... А чом це у вас очі, як у кота?

— У... кота? — вкрай губився Митько.

— Атож, котячі.

— Це від матері, мабуть... Я тут не при чому.

— А чому ж, Митю, вас не женять?

Митько підбадьорився і, почуваючи в словах її невловимий глум, заблимав пожовтю очей. і

— Женилка не виросла.

Вона здивовано підкинула брови, зашарілася і встала.

З вулиці ґанком кроки.

її коротенька, що таїла сміх, усмішка джиґнула Митька кропивою. Сам господар, Сергій Платонович Мохов, м'яко човгаючи шевровими просторими черевиками, поважно проніс повз Митька, що поступився набік, своє огрядне тіло.

— До мене? — спитав пройшовши, не повертаючи голови.