Читати книгу - "Хрещений Батько"

то тут погомоніти з гостями.

Всі очі стежили за ними. Дружка, щиро американізована трирічним навчанням у коледжі, була дівчина достигла і вже мала певну славу. Весь час, поки готували весілля, вона фліртувала з Сонні, діймаючи його ущипливими жартами, які вважала дозволеними, бо Сонні, як дружба молодого, був її партнером. І ось, притримуючи поділ рожевої сукні, вона ступила до будинку з удавано-невинною усмішкою на устах і легко збігла сходами до ванної кімнати. Там вона побула хвилинку. Коли вона вийшла, Сонні Корлеоне був уже на площадці перед нею. Він жестом поманив її вгору.

Крізь зачинене вікно кабінету дона Корлеоне на весілля в заквітчаному гірляндами саду дивився Томас Хейген. Всі стіни кабінету були заставлені юридичною літературою. Хейген був адвокатом дона, виконував обов'язки «консільйорі», тобто порадника, а отже, посідав найважливіше після самого дона місце в «родинному ділі». У цій високій наріжній кімнаті вони з доном розв'язали багато заплутаних проблем, тож помітивши, що Хрещений Батько залишив гостей і пішов у дім, він зрозумів — весілля чи не весілля, а сьогодні доведеться трохи попрацювати. Дон зайде до нього. Потім Хейген побачив, як Сонні Корлеоне шепнув щось на вухо Люсі Манчіні та яку невеличку комедію вони розіграли обоє дорогою до будинку. Хейген гмукнув. Чи варто казати про це донові? І вирішив, що не варто. Підійшовши до столу, він узяв написаний від руки список осіб, котрим дозволено було зустрітися з доном Корлеоне приватно. Коли дон зайшов до кімнати, Хейген простяг йому список. Корлеоне кивнув головою і сказав:

— Бонасера лиши на сам кінець.

Скляними дверима Хейген вийшов прямо в сад, де коло барильця з вином чекали прохачі. Він поманив гладкого Назоріне.

Дон Корлеоне зустрів пекаря обіймами. Змалечку, ще в Італії, вони гралися разом, товаришували й потому. І тепер на Великдень дон Корлеоне незмінно одержував свіжі сирні й пшеничні паски з колесо вантажної машини завбільшки, з хрусткою, помащеною жовтим скоринкою. На Різдво і на дні народження повага Назоріне виявлялася в розкішних тортах, щедро оздоблених кремом. Всі ці довгі роки, чи добре велися справи, чи погано, Назоріне акуратно сплачував внески до створеної доном ще замолоду профспілки пекарів і ніколи не просив про жодну послугу, за винятком хіба купівлі під час війни на чорному ринку цукрових карточок. Аж ось настав час для нього заявити про свої права відданого друга, і дон Корлеоне радо виконає його прохання.

Пригостивши пекаря сигарою «Ді Нобілі» й чаркою золотавої «стрега», він підбадьорливо поклав руку йому на плече. Так завжди виявлялась донова людяність. З гіркого досвіду він добре знав, якої сміливості потрібно людині, щоб зважитися просити допомоги в іншої людини.

Пекар оповів про притичину своєї доньки з Енцо. Гарний італійський хлопчина з Сицилії потрапив у полон до американців, прибув до Сполучених Штатів як військовополонений, дав слово працею допомагати нашій країні у війні! Чисте й благородне кохання спалахнуло між чесним Енцо та його скромною донькою Катаріною, проте війна закінчилася, бідного хлопця відішлють до Італії, а донька Назоріне неминуче помре, адже її серцю годі витримати цю розлуку. Лише Хрещений Батько Корлеоне може помогти нещасним. Він їхня остання надія.

Дон ходив по кімнаті, тримаючи руку на плечі Назоріне й підбадьорливо кивав головою. Коли пекар скінчив, дон Корлеоне всміхнувся і сказав:

— Любий друже, забудь про свої турботи.

А потім докладно пояснив, як належить учинити. Треба надіслати петицію членові конгресу від їхньої округи. Той винесе на розгляд спеціальну постанову про надання Енцо американського громадянства. Конгрес напевне схвалить таку постанову. Там же рука руку миє. Звісно, уточнив дон Корлеоне, це робиться не задарма. На сьогодні середня ціна такої справи — дві тисячі доларів. Він, дон Корлеоне.. забезпечить успіх і сам передасть кому треба плату. Чи пристає його друг на таку пропозицію?

Пекар відразу погодився. Він і не сподівався, що таку велику послугу йому зроблять задарма. Звісно, спеціальна постанова конгресу коштує недешево.

Назоріне дякував майже зі слізьми. Дон Корлеоне провів його до дверей, запевнивши, що компетентні люди навідаються до пекарні, щоб домовитися про всі подробиці й заповнити потрібні документи. Пекар розчулено обійняв його, перше ніж вийти в сад.

Хейген усміхнувся донові:

— Непогане капіталовкладення для Назоріне. Заразом добув зятя й дешевого довічного помічника в пекарні. І все лише за дві тисячі доларів. — Хвилинку помовчавши, він напитав:

— Кому доручити цю справу?

Дон Корлеоне замислено наморщив чоло.

— Тільки не нашому селюкові. Доручи краще євреєві и сусідньої округи. Тепер, певно, буде багато таких випадків — війна закінчилась. Нам треба мати більше людей у Вашингтоні, щоб обслужити потік прохань і не підняти ціни.

Хейген зробив позначку в блокноті.

— Не через конгресмена Лютеко. Спробуй через Фішера.

У другого прохача, покликаного Хейгеном, справа була зовсім проста. Він звався Антоні Коппола; замолоду дон Корлеоне працював з його батьком на залізничних станціях. Копполі бракувало п'ятсот доларів для відкриття своєї піцерії — на перший внесок за обладнання й спеціальну піч. З певних причин, про які прохач не хотів розводитися, він не мав кредиту. Дон поліз у кишеню й дістав пачку банкнот. Та їх виявилося замало. Корлеоне скривився і кинув до Тома Хейгена:

— Позич мені сто доларів, поверну в понеділок, коли візьму гроші в банку.

Прохач поривався заперечити, він, мовляв, обійдеться і чотирма сотнями, але дон Корлеоне поляскав його по плечу й сказав, ніби виправдовуючись:

— Треба ж підкотитися цьому весіллю — я трохи розтратив готівку. — І разом з Хейгеновими передав Антоні Копполі паку банкнот.

Хейген дивився на цю сцену з мовчазним захопленням. Дон завжди навчав: якщо виявляєш щедрість, не завадить підкреслити, що ти щедрий не взагалі, а конкретно, саме до цієї людини. Як приємно має бути Антоні Копполі, що сам дон Корлеоне мусив позичити грошей, щоб врятувати його, Антоні Копполу. Коппола добре знав, що дон мільйонер, але не в тому річ. Скажіть, чи багато мільйонерів охоче завдають собі хоч трохи мороки, щоб допомогти своєму бідному другові?

Дон запитливо підвів голову.

— Луки Бразі, — сказав Хейген, — у списку немає, але він хоче зустрітися з вами. Знаючи, що прилюдно йому цього робити не випадає, він хотів би поздоровити вас віч-на-віч.

Здається, вперше за день дон