Читати книгу - "Медлевінґери"

— Ні, — похитав головою Йоганнес.

— То не смій мені випускати на волю ту звірюку! — звеліла мати. — Поки я житиму — не смій! Я так гарую коло цих моїх трояндочок, так виполюю бур’яни, привожу з села кінські кізяки на добриво…

— Може, кроти? — зробив іще одне припущення Йоганнес. — Дивись, мамо: якраз таку нору й міг вирити кріт! Отже, у нашому дворику завівся кріт!

Брітта обтрусила землю на колінах.

— Посеред міста — кроти! — вигукнула вона. — Авжеж, цілком логічно. Скрізь довкола сам тобі асфальт, бруківка, плити пішохідних доріжок, нижче — річка, але один кріт у нас таки завівся. Може, поясниш, де він тут узявся: попід землею аж сюди прорився? І звідки? З Люнебурзького заповідника?

Йоганнес задивився на купу свіжовиритої землі. Даремні ці суперечки, Брітту все одно не переконаєш. Але хто ж іще міг це зробити, як не кріт? Поллілі ніколи не рилася в землі — жодного разу за все своє морськосвинчине життя.

— Ще раз побачу, що ця твоя свиня скрізь бігає, — і більше їй тут не жити! — заявила Брітта. — Зрозумів, синку? Хоч як мені не шкода, але вона опиниться в зоомагазині. Тож її доля — у твоїх руках. — Двома пальцями мати провела по волоссю попід рушником, що все ще був на голові. — От уже й сухе. То зараз же і їду. Будь розумним хлопчиком, гарно повечеряй. І пороби уроки. Ти ж бачиш на прикладі рідної матері, як це важко: на старість надолужувати не засвоєну вчасно шкільну премудрість.

Йоганнес кивнув головою.

— Половину я вже зробив, — запевнив він матір.

Брітта скуйовдила йому чуба.

— Знаєш що, синку? Досі не збагну, як це я доп’яла собі таку мудру дитину!

— Бувай, мамо! — попрощався Йоганнес.

Тепле весняне сонце швидко висушило фарбу на папері. Нісс поскладав аркуші один на одного й скрутив руркою. Тоді випростався й зробив глибокий вдих.

Звісно, він міг би й просто відмовитися. І хай би Ведур сам писав усі ці оголошення і бігав людними місцями, розвішуючи їх, витратив цілий день, щоб із кожним щиро поговорити, розповісти про всі свої винаходи, нечувані й небачені, відколи медлевінґери живуть у цьому краї, не помічаючи, як його слухачі підсміюються з нього (дехто — сумовито), але приязно вислуховують, адже раніше всі вони шанували Ведура, до його голосу дослухалися в краї, і нині всяк бажав, щоб Ведур знову став таким, яким був колись. Чи майже всяк, подумав Нісс. Ні, краще вже хай Ведур якомога довше побуде в лісі, у своїй майстерні. А Нісс тим часом порозвішує оголошення, трохи посміється разом із людьми (якщо ті сміятимуться), але тільки трішечки, саме стільки, щоби вони збагнули: йому теж ця вистава здається чудною, однак він любить Ведура. Одне чи й два оголошення він порве і викине за селом у море. Ведур не стане перевіряти, чи всі вони вивішені.

Перше почеплю біля священного гаю, вирішив Нісс. Там усе має обійтися без пригод, бо хто б туди ходив у будні?

Та коли він підійшов до тих двох вузьких, високих скель-колон, що утворювали ворота, з-за священних кипарисів йому назустріч вибігла маленька постать. Якусь мить хлопцеві здавалося, начебто малеча має намір пробігти повз нього, ніби й не помічаючи, і Нісс хотів уже полегшено зітхнути, коли це вона таки підвела на нього очі.

— Ну? — мовила Моа сердито, мовби хотіла напасти. — І що ти тут поробляєш?

Нісс поглянув на дівчинку згори вниз. Лише на два роки молодша за нього, але коли не глянеш на неї, їй начебто завжди сім. Ну, щонайбільше вісім. Важко було собі уявити, що ця Моа колись перетвориться на розважливу лі-фею. Коли Нісс згадував, як лі-феї плавно й урочисто ширяють понад селом, як по-королівському вони тримаються, яким повноголосим теплом лунають їхні співи у священному гаю, то його брали сумніви, чи стане Моа коли-небудь такою, як вони.

— Це тебе не обходить, Моа-Вель, крихітний скелетику, — відказав хлопчик.

— Ану спробуй ще раз мені таке сказати! — люто викрикнула Моа, закинувши назад голівку. — Тут священний гай! Нагадую тобі, якщо ти, може, забув.

«А її волосся! — подумав Нісс. — Надто вже розкошлане. І коліна такі, що хоч не дивись. Якась вона не така вдалася. Лі-фея? О ні…»