Читати книгу - "Медлевінґери"

— Тут буде наш садочок, тільки для нас із тобою! — сказала вона Йоганнесові, куйовдячи йому чуба. — Ти зможеш цілий день гратися й не боятись автомобілів. І друзів своїх приводитимеш. Адже це наш, наш, наш садочок, мій малесенький Йоганнесе, і нікому нема діла до того, чим ми тут займаємося.

Але вони швидко переконалися, що справи з власним садочком були далеко не такі, як їм здавалося. Всі кухонні балкони сусідів виходять на подвір’я, і з настанням літа раз у раз виникають складнощі, коли Йоганнес із друзями бува розіграються й забагато погаласують. «Тут такий обмежений простір, що той галас дуже діє на нерви!» — заявили люди з третього поверху, а якось Брітта з Йоганнесом навіть знайшли у своїй поштовій скриньці листа з підписами: сусіди протестували проти розваг і галасу дітей на подвір’ї. Одного разу до їхніх дверей застукав пан Покашиїнський із другого поверху (цей пан виглядав так, ніби мешкає в будинку, відколи його збудовано, й відтоді ж напомповує пивом своє черево) й заявив, що внутрішній двір належить, мовляв, усім мешканцям будинку.

— Усім! — наголосив він, змішуючи при цьому дух алкоголю (який оповивав його завжди) із тютюновим запахом, що ним була просякнута його одежа. — Те, що ти, дівчино, маєш власний вихід на подвір'я, аж ніяк не означає…

— Оце так, дядьку? — розлютилася тоді Брітта. — Як ти мені тикаєш, то й я тикатиму тобі!

Однак опісля вона пояснила Йоганнесові, що пан Покашиїнський, либонь, таки має рацію. Зрештою, через підвал усі мешканці будинку можуть вийти на подвір'я й користуватися ним. Просто віддавна так повелося, що мешканці перших поверхів «колодязя» доглядали дворик, вважаючи його своїм палісадником.

І тільки старенькі Дреґери ніколи не нарікали. Чи не за всякої погоди вони сиділи на своєму крихітному балкончику й щоразу, коли внизу з’являвся Йоганнес, кидали йому то цукерочку, то шоколадного батончика, то загорненого у газетний папір двадцятицентовика. І навіть коли Брітта запрошувала своїх друзів посидіти й весело погомоніти довгими теплими літніми вечорами, вони ніколи не скаржилися.

— Нехай молодь натішиться життям! — казали вони згори й проголошували тости за Бріттиних друзів, а Брітта пошепки пояснювала товариству, що в келихах у стареньких ніяке не вино, а чистісінький чай з ромашкою.

І от Дреґери виїхали, й ось-ось мало з’ясуватися, що за нові люди відтепер сидітимуть на тому балкончику.

— Іди сюди, Поллілі! — погукав Йоганнес, переступаючи низенький дротяний парканчик. — Несу тобі обід!

Брітта й собі вийшла слідом за сином, поскубла листя гігантського бамбука. Вже давно вона винесла на подвір’я три великі горщики цієї рослини. Яке ж то чудо, примовляла вона, що ці південні сонцелюбні рослини так прижилися на їхньому затіненому внутрішньому дворику, ніби їх створено саме для такого життя!

Крихітний шматочок моріжка, який вона засіяла для Йоганнеса, щойно вселившись, усе ще журився ледь живою зимовою зеленню, а от обидва розскубані трояндові кущі вже пишалися першими пуп'янками на голих стеблах.

— О ні! — скрикнула Брітта. — Невже ти випустив ту звірюку бігати на волі?!

Йоганнес поставив мисочку з харчем на землю.

— Іди, Поллілі, паць-паць! — знову покликав він і простяг морській свинці морквину. Поллілі принюхалась.

— Сьогодні ще ні, — відповів хлопчик матері. — Тоді довелося би весь час за нею наглядати, а я не маю стільки часу! Востаннє вона гуляла в неділю.

— Тоді вона це накоїла в неділю! — люто сказала Брітта, стаючи на вологу траву перед трояндами навколішки. — Ти тільки глянь!

Йоганнес поклав морквину на землю перед Поллілі й підійшов до матері. Чорна земля між голими кущами була розворушена. Висока, мало не до колін, купка ґрунту прикривала чималу нору.

— Мої троянди! — вигукнула Брітта. — Ти що, не розумієш, вони цього не витримають? Я ж тобі сто разів повторювала: випускай свою скотинку, тваринам теж треба жити й таке інше, але гляди, щоби вона не пошкодила моїх троянд! Б’юсь об заклад, вона просто поперегризала корінці, коли ті трапилися їй на дорозі, поки рила собі ту нору!

Йоганнес похитав головою.

— Це не вона, мамо! — заперечив син. — Точно не вона. Морські свинки не риють нір!

— Ага, не риють? — сердито перепитала Брітта, пригорщами беручи землю й засипаючи нею нору. — Хочеш сказати, що я вигадую?

— Та ні, я зовсім не кажу нічого такого! — відбивався Йоганнес. — Є, є нора, я сам її бачу. Але Поллілі ніяк не могла цього зробити.

Брітта пирхнула й випросталася.

— Ніяк не могла, кажеш? — перепитала мати. — А хто ж тоді, смію тебе спитати? Люди з п’ятого поверху — своєю пластмасовою суперлопаткою? Чи Дреґери, якраз перед своїм виселенням? А чи поштар уночі потайки проник на подвір’я через підвал, аби попересипатися пісочком? Ну?

— Польові миші? — обережно припустив Йоганнес. Хоч і знав: тепер тримайся!

— Польові миші! — повторила Брітта, ляснувши себе по чолі. — Не скажу, що в школі я завжди дуже уважно слухала нашого вчителя з біології, але, наскільки мені відомо, миші-полівки — це зовсім малесенькі звірятка, а ця нора — надто вже велика! Чи я помиляюсь?