Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

кухоньці маленького службового батькового помешкання й пив ракію. З дружиною Тротта ніколи не говорив про своє походження. Він відчував, що її, доньку державного службовця давнього коліна, відмежовувала б від словенського вахмістра своєрідна соромлива пиха. І барон не запрошував батька в гостину до себе.

Одного ясного березневого дня, коли барон, долаючи тверде груддя ріллі, йшов до управителя маєтку, служник передав йому листа з управління Лаксенбурзького замку. Інвалід помер, безболісно заснув вічним сном у вісімдесятиоднорічному віці. Барон сказав лише:

— Піди до пані баронеси, нехай спакують мою валізу, увечері я їду до Відня!

І пішов далі, до будинку управителя, розпитав, як із сівбою, погомонів про погоду, звелів замовити три нових плуги, на понеділок викликати ветеринара і ще сьогодні привести повитуху до вагітної служниці. Уже прощаючись, він сказав:

— Помер мій батько. Я пробуду у Відні три дні! — Недбало козирнув одним пальцем і пішов.

Його валізу було спаковано, у повіз запрягали коней — до станції мали їхати з годину. Він швидко попоїв супу й м’яса. Тоді звернувся до дружини:

— Я так більше не можу! Мій батько був добра людина. Ти його ніколи не бачила!

Чи то було надмогильне слово? Чи скарга?

— Ти поїдеш зі мною! — сказав він зляканому синові.

Дружина підвелася — спакувати й хлопчикові речі. Доки вона поралася на другому поверсі, Тротта сказав малому:

— Тепер ти побачиш свого діда.

Хлопчик затремтів і опустив очі.

Коли вони приїхали, вахмістр уже був у домовині. Він лежав на катафалку в своїй кімнаті, з розкуйовдженими великими вусами, в темно-синій уніформі, з трьома блискучими медалями на грудях, під наглядом двох його товаришів-інвалідів і вісьмох метрових свічок. Черниця-урсулинка молилася в кутку біля єдиного, запнутого тепер вікна. Коли Тротта увійшов, обидва інваліди виструнчилися. Він, в уніформі, з орденом Марії Терезії на грудях, став навколішки, і син його також уклякнув у ногах небіжчика — його юне обличчя опинилося просто перед величезними підошвами чобіт мертвого діда. Барон Тротта вперше на віку відчув, як йому тонко, гостро шпигнуло біля серця. Його невеличкі очі залишалися сухі. Він промурмотів «Отче наш» раз, удруге, втретє, в тихому сум’ятті, підвівся, схилився над небіжчиком, поцілував пишні вуса, кивнув головою інвалідам і сказав до сина:

— Ходімо!

— Бачив ти його? — спитав барон надворі.

— Бачив, — відповів хлопчик.

— Він був простий жандармський вахмістр, — мовив батько, — я врятував життя цісареві у битві при Сольферіно, і тоді нам надали баронство.

Хлопчик не сказав нічого. Інваліда поховали на ділянці для військових невеличкого цвинтаря в Лаксенбурзі. Шестеро темно-синіх його товаришів несли труну від каплиці до могили. Майор Тротта, в парадній уніформі, з ківером на голові, весь час тримав руку на синовому плечі. Хлопчик схлипував. Жалобна музика військового оркестру, сумний і монотонний спів духовних, який чутно було щоразу, коли музиканти на хвилю змовкали, розлитий довкола дух ладану завдавали хлопцеві якогось незбагненного, давкого болю. І постріли з рушниць, якими піврій солдатів віддав небіжчикові останню військову шану, приголомшили малого своєю довго відлунюваною невблаганністю. Солдати пострілами слали своє «Прощай!» небіжчиковій душі, яка саме летіла просто на небо, навіки-віків зникаючи з цього світу.

Батько з сином поїхали додому. Дорогою барон весь час мовчав. Аж як вони вже покинули пристанційний перон і сідали в повіз, що чекав на них за сквериком позад вокзалу, майор сказав:

— Не забувай його, свого діда!

І знову він заходився коло своїх звичних щоденних справ. І покотилися роки, як однакові, мирні, безмовні колеса. Вахмістр був не останній небіжчик, якого довелося баронові ховати. Він поховав спершу тестя, а через кілька років — дружину, що сумирно, швидко, ні з ким не попрощавшись, померла від гострого запалення легенів. Хлопчика він віддав до пансіону у Відні, поклавши собі, що син ніколи не буде кадровим військовим. Барон лишився сам у маєтку, в білому просторому будинку, де ще витав дух померлої дружини, розмовляв тільки з лісничим, управителем, наймитом і візником. Дедалі рідше спалахував у ньому гнів. Проте челядь весь час відчувала його селянський кулак, а сердите баронове мовчання гнітило людей, мов ярмо на шиї. Перед появою барона Тротти завжди залягала боязка тиша, наче перед бурею. Двічі на місяць надходили йому поштиві листи від сина. Раз на місяць барон відповідав на них двома короткими реченнями на вузеньких смужках паперу — берегах, ощадливо відрізаних від синових листів. Раз на рік, вісімнадцятого серпня, на день народження цісаря, барон у парадній уніформі їхав до сусіднього гарнізонного містечка. Двічі на рік — на різдвяні й на літні канікули — приїздив до нього в гостину син. Кожного Святвечора хлопець отримував від батька три дзвінкі срібні ґульдени, в одержанні яких мусив розписуватися і яких ніколи не смів узяти з собою. Того ж таки вечора ґульдени опинялися в скриньці, що стояла в батьковій кімнаті. Біля ґульденів лежали синові шкільні табелі. Вони засвідчували неабияку синову старанність і його достатні, хоч і не видатні здібності. Ніколи не одержав хлопчик якоїсь іграшки, ніколи — кишенькових грошей чи якоїсь книжки, крім обов’язкових підручників. Йому, здавалося, нічого не було треба. Він мав ясний, тверезий і чесний розум. Його вбога фантазія ніколи не сягала поза єдине бажання — якомога швидше пережити літа шкільної науки.

Хлопцеві було вісімнадцять років, коли батько якось різдвяного вечора сказав йому:

— Цього року ти вже не одержиш трьох ґульденів! Можеш узяти під розписку дев’ять зі скриньки. Стережися дівчат! Вони здебільшого хворі! — І, помовчавши: — Я вирішив, що ти будеш правником. До того ти маєш іще два роки. Військо нікуди не втече. Можуть відстрочити, поки скінчиш правництво.

Хлопець прийняв дев’ять ґульденів так само слухняно, як і батькову волю. До дівчат він ходив рідко, ретельно вибирав їх і коли влітку приїхав додому на