Читати книгу - "Марш Радецького та інші романи"

«Ваша Милосте,

вельмишановний пане капітане!

У відповідь на скаргу Вашої Милості стосовно статті № 15, уміщеної в читанці, схваленій для вжитку в австрійських народних і середніх навчальних закладах згідно з законом від 21 липня 1864 року, підготованій і виданій професорами Вайднером і Срдечним, пан міністр освіти дозволяє собі якнайшанобливіше звернути увагу Вашої Милості на ту обставину, що вміщувані в шкільних читанках матеріали історичного змісту, надто ж ті з них, у яких ідеться про високу особу нашого монарха Його Величності цісаря Франца Йосифа, як також і про інших членів монаршого дому, відповідно до постанови від 21 березня 1840 року, мають пристосовуватись до вікових особливостей учнів і якнайкращим чином сприяти досягненню педагогічної мети. Згадану у скарзі Вашої Милості статтю № 15 було подано на персональний розгляд Його Ексцеленції панові міністру культів і схвалено ним особисто для шкільного вжитку. Вищі, як і підлеглі їм, шкільні управління вважають за доцільне подавати учням Австро-Угорської монархії героїчні подвиги нашого вояцтва відповідно до дитячого характеру, фантазії, завдань розвитку патріотичних почуттів юного покоління, не порушуючи правдивості зображуваних подій, але й не подаючи їх сухо, що унеможливлює будь-яку роботу фантазії, як і активізацію та розвиток патріотичних почуттів. Виходячи з цих і подібних міркувань, нижчепідписаний щонайшанобливіше просить Вашу Милість відмовитися від поданої скарги».

Папір цей було підписано міністром культів і народної освіти. Полковник передав його капітанові Тротті з батьківською порадою:

— Облиш це діло!

Тротта взяв міністрову відповідь, нічого не сказавши. Тиждень згодом він через належні інстанції попрохав аудієнції в його величності, а ще за три тижні в першій половині дня стояв у замку віч-на-віч зі своїм найвищим повелителем.

— Послухайте, любий Тротто! — сказав цісар. — Справа ця дійсно прикра. Але ж ми обидва не так уже й багато від цього втратили! Облиште це діло!

— Величносте, — відповів капітан, — там написана брехня!

— Брешуть узагалі немало, — потвердив цісар.

— Величносте, я не можу, — видушив із себе капітан.

Цісар підступив ближче до нього. На зріст монарх був не набагато вищий за Тротту. Вони дивилися просто у вічі один одному.

— Мої міністри, — почав Франц Йосиф, — мають самі знати, що вони роблять. Я повинен на них покладатися. Розумієте, любий капітане Тротто? — І за хвильку: — Ми виправимо становище! Ви побачите!

Аудієнція скінчилася.

Батько був ще живий. Але Тротта не поїхав до Лаксенбурґа. Він повернувся до гарнізону й попросив відставки з армії.

Його відпустили, надавши чин майора. Він поселився в Богемії, у невеличкому маєтку свого тестя. Цісар не обминув його своєю ласкою. За два тижні Тротта отримав повідомлення про те, що цісар зволив наділити на навчання синові свого рятівника п’ять тисяч гульденів зі своїх особистих коштів. Одночасно Тротта дістав титул барона.

Йозеф Тротта, барон фон Сиполє, прийняв цісареву милість понуро, як образу. Прусську кампанію проведено без нього й програно. Майор кипів від гніву. Його скроні вже переткалися сріблом сивини, очі потьмяніли, хода сповільніла, руки обважніли, вуста змовчазніли більш ніж будь-коли. Хоч він був чоловік у розповні віку, проте виглядав пристаркуватим. Вигнано його було з раю простодушної віри в цісаря й чесноту, правду й справедливість; закутий у кайдани терпіння й мовчання, він починав схилятися до думки, що світ, потуга законів і блиск величностей тримаються на лукавстві. На принагідно висловлене побажання цісаря оповіданнячко № 15 зникло зі шкільних читанок монархії. Ім’я Тротта лишилося тільки в анонімних анналах полку. Майор жив далі як невідомий носій передчасно відлуналої слави, як мимобіжна тінь, що її відкидає в білий світ живих людей схований кимсь таємничий предмет. Барон порався в маєтку тестя з поливальницею й садовими ножицями і, як його батько в замковому парку Лаксенбурґа, підрізував живоплоти й косив моріжки, навесні стеріг щедринець, а пізніше — бузину від грабіжницьких і нетямущих рук, замінював трухлі дошки в паркані новими, гладенько обструганими, лагодив садове причандалля й упряж, власними руками загнуздував і сідлав гнідих, міняв іржаві замки на хвіртках і брамі, підпирав обмірковано й чисто виструганими кілками перехняблену шопу, цілими днями пропадав у лісі, стріляв дрібну дичину, ночував у лісничого, дбав про курей, про гній і врожай, садовину й шпалерні культури, наймитів і візничих. Скупував і не довіряв, роблячи закупки, обережно витягав монети із замшевої торбинки й знов ховав її за пазуху. Він став дрібним словенським господарем. Часом на нього ще нападав давній гнів і стрясав ним, як велика буря малим кущиком. Тоді він бив наймитів і коней, бахкав дверима, розбиваючи замки, що їх сам поставив, погрожував поденникам смертю й погубою, за обідом люто швиргав від себе тарілки, ходив голодний і бурчав. Поряд, в окремих кімнатах, мешкала дружина, квола й хирлява, і хлопчик, з яким батько бачився лише за обіднім столом і чиї шкільні свідоцтва двічі на рік барон переглядав, не висловлюючи ні похвали, ні догани, та ще тесть, що безтурботно проциндрював свою пенсію, любив дівчат, тижнями жив у місті й боявся зятя. Він, барон Тротта, став дрібним старим словенським господарем. Як і раніше, він двічі на місяць писав батькові листи — пізно увечері, при блимливій свічці, на чвертці аркуша жовтавого паперу, відступивши на чотири пальці від горішнього й на два від бічних країв, з неодмінним звертанням «Любий батьку!». Відповіді надходили дуже зрідка.

Щоправда, барон часом думав навідатися до батька. Давно вже він знудився за вахмістром, за вбогим затишком його помешкання, грубо натертим тютюном і домашньою ракією. Та барон боявся витрат, як боялися їх його батько, його дід і прадід. Тепер він знов став куди ближчим інвалідові з Лаксенбурзького замку, ніж був кілька років тому, коли, у свіжому блиску щойно отриманого дворянства, сидів у синенькій