Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

Петро Колесник, спричинюється, як зв’язуюча ланка в процесі цькування і виживання з інституту професора. Колесник, якого потай гризли завидки на ту загальну повагу і любов, якими користувався проф. Зеров серед студентства і громадянства, не завагався, щоб підпрягтись і почати ту мерзенну роботу, наслідком якої було спочатку усунення ученого з Інституту, а потім арешт і заслання. Що робив Колесник? Він на загальних зборах студентів і викладачів Інституту тільки критикував „ідеологічні викривлення“, яких, мовляв, допускався у своїй роботі професор, а потім не завагався у совітській пресі помістити статтю, в якій розкритикував з позицій так званої марксо-ленінської методології усі праці Зерова. Чи було хоч за макове зерно у цій критиці послідовно наукових тверджень, об’єктивної аналізи, чи хоч би звичайного розуміння суті речей? Аніскільки! Це був просто матеріял для НКВД, на підставі якого можна було зложити справу проти вченого. І зложили. На катедру професора, після усунення Зерова, як воно завсіди робилося в Совітах, виліз той же таки Колесник. Отже, мета, принаймні для нього, була ясна. Але НКВД дивилося далі. Воно згодом і Колесника прибрало. Так нечистими руками, нечистих з нашого народу, провадилася послідовна робота що до винищення українських кадрів на Українській Землі!

Приклад Зерова – Колесника не поодинокий. Що це була система і то система глибоко продумана, твердить нам ще інший приклад. У Києві десь до 30-х років працював відомий мистецтвознавець і музичний критик Юрмас (Юрій Масютин, 1896–1942), редактор творів М. Леонтовича і член редакційної колегії журналу „Музика“. Десь у 30-х роках його заарештувало НКВД і пред’явило обвинувачення в перебуванні в контрреволюційній націоналістичній організації. Ця людина, що була далека від будь-якої взагалі політичної діяльності, рішуче почала заперечувати це. Тоді їй заявили, що є живі свідки, яким він, Юрмас, пропонував увійти в члени націоналістичної організації. Коли це Юрмас заперечив, тоді йому дали т. зв. „очну ставку“, наочне зіставлення з людиною, яка довгий час бувала у нього і провадила з ним всякі розмови, що ніяк до політики не стосувалися. Цією людиною був літературний критик П. (Леонід Підгайний. – Ред.).

Він на тій „очній ставці“, не моргнувши оком, заявив, що на одних таких відвідинах Юрмас запропонував йому вступити до націоналістичної організації, яка своєю метою ставила повалення радянської влади. І що він, П., в той же день заявив про це НКВД. Юрмасові через так зване „ОСО“ (Особоє совєщаніє НКВД) дали 10 років далеких таборів, де він і загинув. В тюрмі Юрмас обурювався тільки на те, як могла ця людина вигадувати неіснуюче, свідчити про неправду, переконувати в тому, чого не було? Юрмас загинув. Але крутою стежкою вгору пішла життєва карієра П. Ми сумніваємося, що йому її стелили за одного Юрмаса, чи, Боже борони, за великі наукові здібності. Досить того, що йому, П., в Москві доручили були репрезентувати своїми статтями усю новітню українську літературу в „Літературной Енціклопедії“, „Большой Совєтской енціклопедії“ та інших всесоюзного масштабу виданнях. Це він, П. на сторінках „Літературной Енціклопедії“ опльовував усю українську літературу, жонглюючи такими термінами, як „куркульські письменники“, „контрреволюційний націоналізм“, „контрреволюційна петлюрівщина“ і т. д. Цей приклад підтверджує нам ще раз, яких жахливих заходів імалися большевики для знищення української інтелігенції».

Чимало українських письменників побувало за кордоном, а Іван Микитенко навіть влітку 1937 року їздив до Іспанії та Франції як делегат II Міжнародного антифашистського конгресу письменників, але усі вони чесно поверталися в Україну, де на них чекала загибель.

Жоден радянський письменник навіть не спробував перетнути кордон, хоча це було можливо. Мій батько, який жив на Тернопільщині, розповідав, що він не раз з іншими хлопцями переходили на територію УРСР, займаючись контрабандою. Було багато випадків, коли українські селяни утікали до Польщі та Румунії, було чимало випадків, коли і з Буковини та Галичини переходили кордон в УРСР. Віталію Юрченкові не тільки вдалося утекти з Соловків, але також потрапити до Польщі, як і Юрію Горліс-Горському та Лютому-Лютенкові.

На жаль, письменники воліли тікати з України в Росію або в Середню Азію. Але й там їх досягала рука НКВС. Раїса Троянкер – рідкісний приклад успішної втечі. Ще у 1931 році вона виїхала з Харкова до Росії та одружилась із пролетарським письменником, колишнім чекістом Іллею Садофьєвим. До 1935-го живе у Ленінграді, бачить, що коло починає звужуватися, і раптом розлучається з чоловіком та їде до Мурманська, де уже пише російською і працює в російській газеті.

Були знищені майже усі письменники старшого покоління, які публікувалися ще до революції. Нічого подібного у Росії не було. Там теж декого розстріляли, але більшість вижила. Їм не давали публікуватися, але не вбивали. В той час, як жоден український письменник, який повернувся на батьківщину з еміграції, не вижив, Олександр Купрін, незважаючи на те, що в еміграції виступав із антибольшевицькими творами, повернувся у 1937 р. в Росію і помер через рік своєю смертю.

Під час війни сталінська машина винищення української еліти продовжилася. Замість того, щоб талановитих людей уберегти від неминучої смерті, їх посилають на фронт і кидають у м’ясорубку разом з сотнями тисяч ненавчених, неспоряджених, а часто й неозброєних бійців.

Долі багатьох письменників ховають у собі чимало загадок. Про окремих з них можна прочитати, що вони під час війни були у підпіллі, а навіть брали участь у партизанському рухові. Здебільшого це фантазії самих письменників, які таким чином намагалися пояснити своє перебування на окупованій території. І Василь Козаченко, і Юрій Збанацький ледве чи справді були у партизанах, бо їх бачили в окупованому Києві зайнятими зовсім іншими справами. Відтак інформація про те, що той або той поет загинув на фронті ще не означає, що так було насправді. Вже у наш час раптом виявилося, що Дмитра Надіїна розстріляв СМЕРШ, а Микола Черниченко загинув від рук німців не як комсомолець-підпільник, а як оунівець.

Жодним чином не применшуючи репресій, вчинених німцями, треба визнати, що їхні дії були зрозумілі і піддавалися логіці. Вони убивали поетів-націоналістів і поетів-комуністів з однаковим натхненням. Логіки у сталінських репресіях не знайде ніхто. Можна було жити тихо, не висовуючись, а все одно