Читати книгу - "Мед з дікалоном"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
А Ганнуся завжди стоїть перед очима — в білому гімназійному фартушку, вітер шарпає чорні кучері. Закусила від образи губки, в очах — сльози. Як би я хотів її побачити і перепросити! Їй-богу, повівся, як останній дурень...
Ні, мабуть, вона не контра, а просто заблуждається. Нічого, повернуся з фронту — перевоспітаєм, як каже товаріщ Семенко. І ніякий я не москальський попихач, а красноармєєц Першого червоного українського кінного полку. Хоч де правду діти, добре допомагають нам воювати за совіцьку Україну російські товариші. Без них нічого б не вдіяли з петлюрівською контрою. Наш полк — справжній Інтернаціонал: із чотирьох ескадронів лише наш — український. Є мадярські товаріщі, та найбільше — російських. Ось Басюк каже — вони нам, як брати, в імперіалістіческу одну вошу з ними в окопах годували.
Неподалік, на сусідній колії, вивантажувалася якась частина. Невисокі, жовтолиці й вузькоокі, схожі між собою, наче сини однієї неньки, червоноармійці швидко шикувалися на пероні. І озброєні — куди нам братися. На взвод по ручному кулемету системи Льюїса. Ото ж нам поміч буде — бо ж навіть я знаю, що кіннота без піхоти небагато варта.
Та товаріщ Семенко лише тихо матюкнувся кучерявим краснофлотським матюком і зі злістю плюнув у їхній бік.
— Що дивишся? — тихо запитав мене Басюк.— То китайці. Ось цими льюїсами вони підтримуватимуть із тилу нашу революційну сознатєльность. Нічого, малий. Панів виженемо, а тоді і з ними з'ясуємо стосунки, і з латишами, і з комісарами.
А ось комісара в нас зараз немає. По-дурному загинув — учора випадково застрелився, коли чистив свого нагана. Ще Басюка тоді до особого отдєла тягали. Він мало під ревтрибунал не потрапив, що не вберіг товаріща комісара, хоч був поруч. Та Басюк — чоловік героїчний, його вся наша дивізія знає — тож усе якось владналося. Скоро обіцяли прислати нового комісара.
Але мене обсіли інші думки — я вже хотів був іти шукати в містечку фотографічну майстерню. Може, позичити у Басюка для фотознимку пару ручних гранат для більш хвацького вигляду? Я ж вістовий, мені гранат не положено.
Та ось мою увагу відвернуло щось дивне, небачене раніше. Рейками повільно сунула якась почвара — приземиста, багнисто-зеленого кольору. Земля двигтіла під вагою цього монстра, навсібіч наїжаченого кулеметними і гарматними стволами. На одному з вагонів білою фарбою писало: «Товарищ Троцкий». Механічна потвора повільно зупинилася, і з маленьких непомітних дверцят хвацько вискочив чоловік у засмальцьованій шкірянці. Він припалив папіроску і глянув на мене.
— Что, красноармєєц, не відал такіх раньше?
— Та ні,— сконфужено відповів я.
— Ето «Товаріщ Троцкій» — бронєпоєзд дрєдноутного тіпа, серії «Хунхузь». Ізготовлєн на Путіловском заводе,— з гордістю сказав він.
Я розглядав сталеві листи, подряпані кулями й осколками, ґудзики заклепок, грізні гарматні й кулеметні башти. Ось вона — зброя світової революції. Чого варті моя нікчемна карабінка і шашка супроти такої моці! Та й весь наш ескадрон такому нічого не вдіє.
— То ви нам у поміч? — запитав я.
— Нєт,— засміявся той,— самі управітєсь. Товаріщ Антонов-Овсєєнко пєрєбрасиваєт нас на Врангєлєвскій фронт, туда гдє жарчє. Ну всьо, в'юноша, что-то заболтался я с тобой.
Він кинув недопалок і зник за сталевими дверцятами.
Я ще довго дивився вслід бронепоїзду, що плавно набирав швидкість.
* * *Товаріщ Семенко отримав наказ вирушати у напрямку Деражні до залізничного роз'їзду №N і вибити звідти петлюрівців. Цей роз'їзд чи полустанок — лише одна хатка наглядача і навсібіч — безкрайній степ, пустка, де за обрієм губляться рейки залізничного полотна. Коло будиночка — маленький садок: кілька ошатно підбілених і доглянутих яблуньок. Петлюрівських військ тут не було. Але захопили двох полонених — петлюрівського підхорунжого і залізничника — наглядача роз'їзду. Вони пили чай і нас зовсім не сподівалися. Взяли їх швидко — підхорунжий навіть не встиг схопитися за наган.
Обох допитував товаріщ Семенко. Виявилося, що вони — рідні брати. Петлюрівець попри те, що ще зовсім молодий, мабуть, зі студентів, виявився затятим — нічого не сказав. Його у тому яблуневому садочку розстріляли, або ж, як жартома каже товаріщ Семенко — шльопнулі. Гарна чорна чумарка з доброго сукна нам не по фасону, а от майже не зношені хромові чоботи дісталися мені, бо товаріща Семенка трохи тисли.
Під важкими краснофлотськими кулаками, харкаючи кров'ю, наглядач лише сказав, що брат чекав, коли повернеться Ґандзя.
— І когда ж она вєрньотся, ета дєвушка Ґандзя? — запитав Семенко.
— Скоро, товаріщ, скоро. Тільки трохи заждіть,— відповів наглядач. Якась недобра іскорка майнула в його очах. І чого це він скалиться перед смертю?
Залізничника теж розстріляли у тому садку.
Перед очима сплило обличчя моєї любої Ганнусі... Її карі очі,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Мед з дікалоном», після закриття браузера.