Читати книгу - "Мед з дікалоном"

Цей петлюрівець-підхорунжий теж, напевно, кохав свою любу Ганю, Ганнусю, Ґандзю, та не дочекався. Хоч класовий ворог, та його якось трохи шкода. І дівчину шкода, бо наш комескадрону брутальний до женского полу.

Товаріщ Семенко розпорядився обшукати будинок. Знайшлася сулія доброго самогону, сало, буханець хліба, квашені огірки.

— Напевно, гарна дівчина ця Ґандзя, якщо той підхорунжий до неї аж сюди завіявся,— філософськи промовив Басюк.

— Падаждьом, пасмотрім,— мрійливо відповів колишній краснофлотець,— я совєршенно не протів пріятнова женскова общества.

Басюк усміхнувся у вуса.

— Чуєш, Семенко, я тобі, кнуряці, колись таки прутня одстрелю.

Я ніколи не міг зрозуміти, коли Басюк говорить серйозно, а коли жартує. Та товаріщ Семенко скосив оком на руків'я ваговитого басюкового мавзера і, здається, образився.

— Ми же нє только за диктатуру пролєтаріата, но і за свободную любовь кровь пролівалі. Бот когда всю контру пєрєбйом, вот тогда жизнь настанєт...

Басюк іронічно глянув на свого командира.

— А я свою кров проливав за невеличкий шмат землі, де побудую хуторець, посаджу садочок і обов'язково заведу пасіку. По-людськи жити хочу. А від совіцької власті мені більше нічого не треба.

Майбутнє, яке бачив Басюк, було без свободной любві й, можливо, навіть без товаріща Семенка.

— Ех, нє большевік ти, Басюк, а так, попутчік... А то давно би уже ескадроном командовал, а то і полком. Ти же за царя в унтерах ходіл,— зітхнув Семенко.

У п'яній балаканині злетіло дві години. Тривожно задзеленчав телеграфний апарат, та, як на ту біду, ним ніхто не вмів користуватися.

— Погорячілісь ми со смотрітєлєм,— скрушно промовив Семенко,— может, ето что-то важноє.

Апарат усе дзеленчав і дзеленчав, аж поки таки не змовк. Раптом до хати вбіг вартовий і повідомив, що наближається якийсь бронепоїзд. Семенко вийшов на поріг хати, позіхнув і навіть не підніс до очей далекогляда.

— Ето своі, я знаю етот бронєпоєзд. Ето «Товаріщ Троцкій» возвращаєтся. Басюк, налівай бистреє, а то братішки с бронєпоезда за нас всьо випйют і сожрут.

Він повернувся до мене:

— А ти сбєгай коней напоі.

Поки я викручував відро води з глибокої криниці, в хаті басовитий голос Семенка вже завів безкінечне краснофлотське «Яблочко».

Та щось мене непокоїло. Звідки взявся тут «Товаріщ Троцкій»? Він же вирушив на Врангелівський фронт. Може, командування завернуло?

Бронепотяг тихо на малих парах під'їжджав до станції. Раптом мені стало млосно. Башти повільно поверталися в наш бік. За мить застрочили важкі вікерси і максими, гучно гримнули гармати. Два десятки кулеметів змітали все живе. Дибилися і падали коні, бігали, не знаючи де сховатися, люди і теж падали, скошені градом куль із панцирника. Відро з водою шубовснуло назад у криницю. Я мчав до свого Вороного, припнутого за хатою. За мить я вже був у сідлі і божевільним чвалом погнав коня якнайдалі звідси.

Краєм ока побачив, як на поріг хати вибіг Басюк, прицільно стріляючи з льюїса по бійницях панцирника. Він щось кричав червоноармійцям, які метушилися під кулями, та майже одразу впав, перехрещений кулеметною чергою. Дебелий Семенко, люто матюкаючись, намагався пролізти крізь невелике віконце і застряг. За мить хатина наглядача розвалилася від вибуху снаряда, поховавши під уламками тіло колишнього революційного матроса з міноносця «Смєлий».

Кулемети бронепоїзда все не змовкали... Зненацька щось запекло під лопаткою.

У мене потьмяніло в очах, і я впав із коня. Було дуже боляче...

Зовсім поруч парував і сичав злим казковим змієм панцирний поїзд. На сталевому борті одного з вагонів великими літерами писало «Ґандзя», а трохи нижче — «Воля України або смерть», і намальована була оскалена адамова голова.

Ось чому перед смертю усміхався залізничник. «Ґандзя» — то не кохана дівчина його брата підхорунжого, а бронепоїзд дредноутного типу серії «Хунхузь», рідна сестра-близнючка «Товаріща Троцкого», викувана напередодні імперіалістіческої майстровитими путіловцями — тільки петлюрівська. Який же злий дотепник надумався назвати цю хижу панцирну потвору таким рідним і любим мені дівочим ім'ям?

Теплі губи Вороного лоскотали долоню, марно шукаючи у ній шматочка цукру...

— Вороний, мій вірний друже... Перекажи моїй любій Ганнусі, що я помер за Україну і совіцьку власть.

Його хода гучно відлунювала під високою склепінчастою стелею давнього єзуїтського колегіуму — величною будівлею у стилі класицизму, зведеною тут диваком-магнатом Чацьким, либонь, надто масштабною, надто вишуканою для цього маленького сонного містечка. Воно таким лишилося і зараз, наче немає ніякої війни... Мабуть, тому що тут немає різних урядів та штабів — немає тої гарячки та нервозності. Та й військ тут майже немає. Тут на постої лише кулеметна півсотня січових стрільців. Їхній командир, отаман Завберман, тимчасовий військовий комендант міста, одразу відвідав і наш шпиталь. Сухуватий, офіційний, із певним галицьким снобізмом щодо наддніпрянців — вочевидь, виходець із австрійського офіцерства, запропонував допомогу в облаштуванні, хоч насправді мало чим міг допомогти.

Це містечко поки що досить далеко від фронту. Та таких уже чимало ми полишили. Котимося перекотиполем, навіть не намагаючись зачепитися, втікаємо навіть перед сотнею кінноти...

Недавно залишили Здолбунів.

Тоді сіяв