Читати книгу - "Мед з дікалоном"

— Я чую тебе, брате.

Мені було дуже лячно, та я все ж визирнув зі своєї схованки. Із землі зводився чоловік із закрученим за вухо оселедцем та в білій свиті з кривавою плямою навпроти серця. Чорні палаючі очі дивилися кудись повз мене, у бік села. Синювата рука лежала на руків'ї шаблі.

— Ти чуєш мене, брате? — знову прошелестів тихий голос.

— Я чую тебе, брате,— застогнало з могили. Звідти зводився ще один мрець у малиновому жупані з пістолями за поясом та з розкраяною головою...

Вони підіймалися із могил, бліді, страшні. Дехто з них в руках тримав свої стяті голови. Та знов і знов лунало: «Ти чуєш мене, брате?..» — «Я чую тебе...» Ціле військо піднімалося із землі, відсвічувала місячним світлом зброя, темніла червона китайка й оксамити...

— Чи усі тут? — запитав той самий голос.

— Усі, брате...— почулося у відповідь.

Вони підняли корогву і поволі пішли...

Не знаю, що мене повело за ними, що пересилило той жах, який охопив мене. Вони йшли і йшли, я втратив лік часу. Врешті вони спинилися посеред якогось поля.

Той, що вів їх, припав до землі.

— Ти чуєш мене, брате? — пролунав знову моторошний потойбічний шепіт.

— Я чую тебе, брате...

І знову один по одному почали підійматися із землі мертві. Вони були іншими... Вбрані хто у захисного кольору френчі, хто у сірі чумарки, але так само усі з важкими ранами, розкраяними головами, простреленими грудьми...

Той, що будив їх усіх, почав правити святкову службу. Тихо, моторошно виводили басовиті голоси урочисту літургію. Мене аж пробирало до кісток, я стояв зціпенівши, наче заворожений.

І коли пролунало останнє «Амінь», вони ніби розчинились у поранковій імлі...

Я потому нічого не пам'ятаю. Знайшли мене непритомного за двадцять кілометрів від дому. Я весь трусився і не міг навіть слова вимовити. І переляк викачували, і скільки мати грошей і курей вивозила по докторах! Та не було на те ради... Стукнуть гумовим молоточком по коліну, посвітять ліхтариком в очі, призначать якихось пігулок, а воно не допомагає. Аж якось сусідка, баба Параска, сказала, щоб повезли мене до міста, там один дід є, звуть його Кривим Омельком. Різне про нього говорять, та якщо вже він не допоможе, то ніхто більше не зарадить.

Не любили на селі бабу Параску, подейкували, що відьма вона. Як у корови молоко пропаде, то на неї казали. Сплакалася мама, та послухала її. Піду хоч до дідька, каже, аби дитину свою врятувати.

Привезли мене в город, завели до дідової хати. Страшний був той Кривий Омелько, сам наче вийшов із могили. Довге сиве волосся, темне зморшкувате обличчя розкраяне глибоким рубцем, єдине око таким самим вогнем палає. Навіть мама його злякалася, не хотіла відпускати мене самого до нього. Та що було робити?

Довго дивився він на мене, наче душу пронизував, пропікав наскрізь своїм поглядом, та й каже тихо, майже пошепки:

— Послухай мене, малий. То наші мертві, вони шкоди не вчинять. У двадцятому році я теж мав лежати разом із ними на тому полі, коли, витративши усі набої, наша бригада піднялася у відчайдушну і безнадійну багнетну атаку на червону кінну лаву. Вилягли хлопці всі як один — дві тисячі душ. А як живі за нас не пам'ятають, то ми самі собі служимо. Іди, дитино, з Богом...

— Мамо,— заволав я не своїм голосом і кинувся тікати з тої хати від того страшного діда.

І з тих пір щороку на поминальному тижні я замовляю службу за упокій їхніх душ.

Весна цього року вдалася рання. Вже в березні сніг згинув під лагідним промінням теплого сонечка. В небі цвірінькає якесь птаство. Настрій — весняний, радісний. Я поплескав по шиї свого Вороного. Гарний у мене коник. Буває, покладе голову мені на плече і підставляє вухо. Я з ним розмовляю, ділюся своїми бідами та образами. Він хоч і тварина, та все розуміє і відчуває. А якщо я маю шматочок цукру — обов'язково пригощу. Ось Басюк каже, що то вредно, і посміюється з мене в сиві вуса.

Я в полку недавно і почуваюся ще зовсім дитям поряд із моїми однополчанами. Наш комескадрону товаріщ Семенко, колишній матрос революційного міноносця «Смєлий», кличе мене ласкаво «салага».

Ми женемо петлюрівську контру, а я ще ні разу не був у боях, і мені якось ніяково перед старшими товаришами.

Наш полк учора перекинули сюди, у Вапнярку. Маленьке містечко, оку ні за що зачепитися. Закіптюжений і обісцяний будинок вокзалу з вибитими шибками, кілька обгорілих скелетів вагонів, двійко мертвих іржавих паровозів та нескінченне плетиво залізничних колій.

Я сидів на лаві та крутив самокрутку. От бачила б зараз мене моя Ганнуся... Я вже не той школяр, якого вона знала. У фуражці, з шашкою при боці, новенькою карабінкою за плечима — червоноармієць 1-го Червоного українського кінного полку. Ех, треба буде якось зробити фотокартку і вислати їй. Коли ми бачилися востаннє, то посварилися. Вона сказала мені, що я бовдур і, напевно, усі клепки з голови розгубив, якщо пішов до більшовиків, що