Читати книгу - "Квазіавтостоп"

Дівчина повернулася з туалету й пожалілася:

— Щойно якийсь чоловік сказав мені: «Combien, mademoiselle?»

— Нічого дивного, — відказав молодик, — адже ви виглядаєте, як гуляща дівка.

— А ви знаєте, мене це зовсім не зачіпає.

— Треба вам було піти із тим паном.

— Але ж я маю тут вас.

— Можете піти до нього після мене. Домовтеся з ним.

— Він мені не подобається.

— Але в принципі ви ж не проти, щоб мати кількох чоловіків за ніч?

— Чом би й ні, якщо вони гарні.

— А як вам більше подобається, з кожним по черзі чи відразу з усіма?

— І так, і так, — сказала дівчина.

Розмова ставала все абсурднішою; дівчину це трохи шокувало, та протестувати вона не могла. Гра містить у собі неволю для людини; гра — це пастка для гравця; якби це була не гра. якби тут сиділи справді двоє чужих людей, пасажирка вже давно могла б образитись і піти геть; та з гри немає виходу; команда не може піти з майданчика перш, ніж закінчиться гра, шахові фігури нікуди не можуть подітися в шахівниці, кордони поля для гри порушити неможливо. Дівчина знала, що вона мусить прийняти будь-яку гру лише тому, що це гра. Вона знала, що чим екстремальнішою буде гра, тим більше вона буде власне грою й тим слухняніше треба грати. Марно було кликати на допомогу розум й нагадувати нерозважливій душі, що має залишати собі можливість вийти з гри, що не повинна ставитися до гри занадто серйозно. Якраз тому, що це була тільки гра, душа не боялася, не боронилась і впадала від неї в наркотичну залежність.

Молодик покликав офіціанта, щоб заплатити. Потім підвівся й сказав:

— А тепер ходімо.

— Куди? — вдала подив дівчина.

— Іди й не запитуй.

— Як ви зі мною розмовляєте?

— Як із гулящою дівкою, — сказав молодик.

Вони підіймалися погано освітленими сходами: на майданчику між першим і другим поверхом біля прибиральні стояла група підпилих чоловіків. Молодик ззаду обняв дівчину так, щоб права долоня лягла на її грудь. Чоловіки біля вбиральні помітили це й почали підбадьорливо вигукувати. Дівчина хотіла випручатись, та молодик цитьнув на неї. Чоловіки відреагували на це грубуватою солідарністю, кинувши на адресу дівчини кілька вульґарних реплік. Молодик із дівчиною дійшли до другого поверху, він відчинив двері в номер і ввімкнув світло.

То була вузька кімната з двома ліжками, столиком, стільцем та вмивальником. Молодик замкнув двері й повернувся обличчям до дівчини. Вона стояла перед ним — уся її постава випромінювала непокору, а очі — зухвалу хіть. Молодик дивився на неї, намагаючись за вульґарним виразом її обличчя впізнати знайомі риси, які ніжно кохав. Здавалося, він дивився на два образи, що наклалися один на один і просвічувалися один крізь один. Ці два напівпрозорі зображення говорили йому, що в дівчині є все, що її душа — дуже аморфна, що в ній є місце для вірності й віроломства, для зради й невинності, кокетливості й цноти; ця химерна суміш здавалась йому огидною, мов пістрявість смітника. Обидва образи знову й знову проступали один крізь один, і молодик розумів, що дівчина лише на перший погляд відрізняється від інших, але в глибинах свого єства вона така сама, як інші жінки, опанована всіма можливими думками, розпусними почуттями, які підтверджують усі його потаємні сумніви та ревнощі; що неповторний чар її індивідуальності — це омана, в яку впадає той, хто дивиться, себто він. Йому здалося, що дівчина — така, якою він її кохав — лише витвір його жаги, його уяви, його довіри, а зараз вона стоїть перед ним така, якою є насправді: безнадійно чужа, безнадійно інша, безнадійно багатозначна. Його опанувала ненависть.

— Чого ти чекаєш? Роздягайся, — наказав він.

Дівчина кокетливо нахилила голову й запитала:

— А це обов’язково?

Тон запитання видався йому добре знайомим, навіть здалося, що колись давно саме так спитала його якась інша жінка, хоча він уже не пам’ятав, яка саме. Йому захотілося принизити її. Не чужу пасажирку, а свою дівчину. Гра злилася з життям воєдино. Гра в приниження пасажирки стала лише приводом для того, щоб принизити свою дівчину. Молодик забув, що це гра. Він ненавидів жінку, яка стояла перед ним. Пильно подивився на неї, потім вийняв із нагрудної кишені п’ятдесят крон і подав дівчині:

— Вистачить?

Дівчина взяла п’ятдесят крон і сказала:

— Ви оцінюєте мене не надто дорого.

— Більше ти не варта, — сказав молодик.

Дівчина пригорнулася до нього:

— Не говори зі мною так! До мене треба трошки по-іншому, ну ж бо спробуй!

Вона обіймала його й тяглася устами до його уст. Він поклав пальці на її уста й м’яко відштовхнув її. Промовив:

— Я цілуюся лише з тими жінками, яких кохаю.

— А мене не кохаєш?

— Ні.

— Кого ж ти кохаєш?

— Що тобі до того? Роздягайся.

Ще ніколи вона так не роздягалася. Боязкість, внутрішня паніка, невпевненість — усе, що відчувала щоразу, коли роздягалась на очах молодика (не можучи сховатись у темряві), — усе це кудись поділося. Стояла перед ним самовпевнена, зухвала, освітлена й здивована тим, що володіє дотепер невідомими їй прийомами повільного, збудливого роздягання. Перехоплювала його погляди, повільно знімала кожну одежину, смакуючи кожну стадію оголення.

Та коли опинилась перед ним без нічого, їй раптом промайнуло в голові, що тут будь-яка гра закінчується; що лицедійство вона скинула з себе разом із сукнею і її голизна означає, що вона стала сама