Читати книгу - "Квазіавтостоп"

— А дотепнішого тосту не могли придумати?

У грі дівчини щось починало дратувати молодика; тепер, коли вони сиділи одне напроти одного, він зрозумів, що не лише її слова є причиною того, що вона здається зовсім чужою, а що вона вся змінилася, змінилися її жести, міміка, й вона стала неприємно схожа та той тип жінок, який він так добре знав і до якого відчував легку відразу.

Тому (тримаючи келишок у піднятій руці) він виправив свій тост:

— Гаразд, п’ю не за вас, а за ваше плем’я, в якому так вдало поєдналося найліпше від тварин і найгірше від людей.

— Під цим плем’ям маєте на увазі усіх жінок? — запитала дівчина.

— Ні, маю на увазі лише тих, які схожі на вас.

— Все одно, порівнювати жінку з твариною — не дуже дотепно.

— Гаразд, — сказав молодик, тримаючи піднятий келишок, — тоді п’ю не за ваше плем’я, а за вашу душу, згідні? За вашу душу, яка починає світитися, коли опускається від голови вниз до живота, й гасне, як тільки знову підніметься до голови.

Дівчина підняла келих:

— Добре, за мою душу, яка опускається до живота.

— Мушу виправитися ще раз, — сказав молодик, — ліпше за ваш живіт, до якого опускається ваша душа.

— За мій живіт, — погодилася дівчина, і її живіт (коли про нього отак безпосередньо згадали) немов би відповів на звертання: вона тепер відчувала кожен міліметр його шкіри.

Потім офіціант приніс біфштекс, а молодик замовив ще по одній порції горілки з содовою (цього разу випили за груди дівчини), й розмова тривала в дивному фривольному тоні. Чим далі, тим більше молодика дратувало те, що дівчина вміє бути легковажною жінкою; якщо це їй так добре вдається, значить, вона справді така — не увійшла ж у неї хтозна-звідки якась чужа душа. Те, що вона зараз грає, — вона сама; очевидно, це та частина її суті, яку в інший час тримають під замком, та зараз під приводом гри її випустили з клітки. Дівчина, мабуть, гадає, що грою вона приховує справжню себе, та чи не є якраз навпаки? чи не стає вона сама собою лише в грі? чи не звільняється з допомогою гри? Але ні, жінка, яка сидить напроти нього — не якась чужачка в тілі його дівчини; це його дівчина, вона й ніхто інший. Він дивився на неї й відчував, як у ньому росте неприязнь.

Проте це була не лише неприязнь. Чим далі дівчина віддалялася від нього психічно, тим більше він жадав її фізично; відчуження її душі надало загадковості її тілу; лише тепер воно стало власне жіночим тілом, так, ніби раніше воно існувало для молодика лише в хмарах співчуття, ніжності, турботливості, любові й замилування; воно ніби губилося серед цього всього (саме так, тіло ніби загубилося!) Молодикові здалося, що сьогодні він уперше побачив тіло своєї дівчини.

Після третього келишка горілки з содовою дівчина підвелась і кокетливо сказала:

— Пардон.

— Дозвольте запитати, куди це ви йдете, панно?

— Пісяти, з вашого дозволу, — відповіла дівчина й попрямувала між столиками в глиб зали до оксамитової завіси.

Вона тішилася тим, як їй пощастило здивувати молодика словом, якого, попри всю його невинність, він ніколи від неї не чув; кокетливий акцент, зроблений на цьому слові, здавався їй найліпшим вираженням суті тієї жінки, яку вона грала; так, вона була задоволена, була в ударі; гра захоплювала її, давала можливість спізнати відчуття, яких вона досі не знала, наприклад відчуття безтурботної безвідповідальності.

Вона, що завжди боялася кожного свого наступного кроку, раптом відчула себе цілком вільною. Чуже життя, в якому вона опинилася, було життям без сорому, без життєвих детермінацій, без минулого й майбутнього, без обов’язків; це було вільне життя. Дівчина-пасажирка мала право на все: усе їй було дозволено; говорити, що заманеться, робити й відчувати, що заманеться.

Вона йшла залою й усвідомлювала, що з усіх боків на неї дивляться — це породжувало емоції, яких вона досі не знала: відчуття безсоромної радості за своє тіло. Досі їй ніколи не вдавалось остаточно перестати бути чотирнадцятирічною дівчинкою, яка соромиться своїх грудей, яку муляє відчуття, що вони занадто випинаються, занадто помітні. Хоч вона й пишалася своєю красою, зростом, поставою, проте все ж відчувала сором, знаючи, що жіноча краса діє насамперед як сексуальний заклик, і від цього їй було неприємно; вона палко бажала, щоб її тіло було спрямоване лише на людину, яку вона кохає; коли чоловіки на вулиці розглядали її бюст, їй здавалося, що цим вони плюндрують частину її найінтимнішої таємниці, яка належить лише їй та коханому. Але тепер вона була жінкою, що їздить автостопом, жінкою без долі, позбавленою ніжних пут кохання, і починала тим виразніше усвідомлювати своє тіло, чим чужішими були очі, які на неї дивились.

Вона вже дійшла до останнього столика, коли один з підпилих чоловіків, бажаючи похвалитися своєю начитаністю, звернувся до неї по-французькому: «Combien, mademoiselle?»[1]

Дівчина зрозуміла запитання. Вона випросталась і, втішаючись кожним рухом своїх стегон, зникла за завісою.

Все це була дивна гра. Дивизна, наприклад, була в тому, що молодик, який сам відмінно втілився в образ незнайомого водія, не переставав бачити в пасажирці свою дівчину. Саме це було найнестерпніше: дивитись, як його дівчина спокушає чужого чоловіка, мати гірку перевагу виступати свідком цього, зблизька бачити, як вона виглядає й що говорить, коли зраджує його (коли зраджувала його, коли зраджуватиме), мати парадоксальну честь бути тим, з ким вона йому невірна.

Це було тим гірше, що він більше обожнював її, ніж кохав; йому завжди здавалося, що її буття є справжнім лише в межах вірності й чистоти, а поза ними — просто не існує; що за цими межами вона вже не була б сама собою, так, як вода вже