Читати книгу - "Квазіавтостоп"

собою, а молодик повинен підійти до неї й зробити єдиний рух, який усе закреслить і за яким почнуться вже лише їхні найінтимніші любощі. Оголена, вона стояла перед молодиком, припинивши гру; почувалася розгубленою, а на її обличчі з’явилася боязка, знічена усмішка, що справді належала тільки їй.

Але молодик не підійшов до неї й не припинив гри. Здавалося, він не помітив її довірливої усмішки; він бачив перед собою лише гарне чуже тіло своєї дівчини, до якої відчував ненависть. Хвиля ненависті змила його чуттєвість. Дівчина хотіла підійти ближче, та він сказав:

— Стій там, де стоїш, я хочу добре тебе роздивитися.

Тепер йому хотілось лише одного: поводитися з нею, як із продажною дівкою. Та молодик ніколи не мав стосунків із продажними жінками, і його уявлення про них ґрунтувалося лише на літературі й на розповідях. Він звернувся до цих уявлень, і перше, що там побачив, була жінка в чорній білизні (та чорних панчохах), яка танцювала на блискучій дошці рояля. У готельній кімнатці не було рояля, тут був лише невеликий, накритий лляною скатертиною столик, присунутий до стіни. Він звелів дівчині вилізти на стіл. Дівчина зробила благальний жест, але молодик сказав:

— Я тобі заплатив.

Помітивши в погляді молодика якусь одержимість, вона зробила зусилля продовжити гру, хоча більше не могла та й не хотіла грати. Зі слізьми на очах вилізла на стіл. Стільниця була метр на метр, одна ніжка стола хиталася, й дівчина мала відчуття, що ось-ось упаде.

Та молодик дивився втішеним поглядом на оголену постать, яка височіла над ним і чия сором’язлива невпевненість лише розпалювала його відчуття влади. Він хотів бачити це тіло в усіх позах, з усіх боків, так, як уявляв собі, що його бачили й бачитимуть інші чоловіки. Він був вульґарний і нахабний. Говорив їй слова, яких вона ніколи від нього не чула. Їй хотілося вчинити опір, утекти від гри, вона покликала його на ім’я, та він різко урвав її, сказавши, що вона не має права звертатися до нього так фамільярно. Зрештою, долаючи розгубленість і розпуку, вона послухалася, нахилялася й присідала, як того бажав молодик, водила руками й крутилась, узявшися в боки, імітуючи твіст; від швидких рухів скатертина з-під її ніг вислизнула, й дівчина мало не впала. Молодик зловив її й потяг на ліжко.

Зляглися. Вона зраділа, що нарешті закінчиться ця злощасна гра й вони знову стануть самими собою, такими, якими кохали одне одного. Вона хотіла поцілувати його. Та молодик відштовхнув її голову й повторив, що цілує лише тих жінок, яких кохає. Вона голосно заплакала. Та навіть плач у неї не вийшов, бо її тіло, запалене бажанням молодика, заглушило волання душі. На ложі були два тіла, злиті пристрастю, але чужі одне одному. Це було якраз те, чого дівчина все життя найбільш боялася, чого з тривогою уникала: фізичні стосунки без кохання. Вона знала, що перетнула недозволений кордон, та, будучи вже поза ним, цілком віддалася плину подій, лише десь далеко в кутку свідомості відчуваючи жах від того, що ніколи не знала такої насолоди, стільки насолоди, як тепер, поза цим кордоном.

12

Усе закінчилось. Молодик підвівся і смикнув за довгий шнур, що висів над ліжком, — вимкнув світло. Йому не хотілось бачити обличчя дівчини. Він знав, що гра закінчилася, та не бажав повертатися до звичних стосунків зі своєю дівчиною, боявся цього повернення. Лежав біля неї в темряві так, щоб їхні тіла не торкалися.

За мить почув тихе схлипування; несміливо, якось по-дитячому, рука дівчини торкнулась його руки; після короткого боязкого доторку, крізь сльози пестливо вимовляючи його ім’я, до нього звернувся її благальний голос:

— Це ж я, це ж я…

Молодик лежав мовчки, без руху, усвідомлюючи сумну беззмістовність цієї фрази, в якій невідоме визначалося тим самим невідомим.

Схлипування дівчини перейшло в голосний плач, і вона далі повторювала: «Я — це я, я — це я, я — це я…»

Щоб заспокоїти її, молодик покликав на допомогу співчуття (мусив кликати здалеку, бо поблизу його ніде не було). Попереду вони мали ще тринадцять днів відпустки.

Перекладено за виданням: Kundera Milan. Smĕšné lásky. Brno, 1992. («Falešný autostop»).

© Milan Kundera, 1992.

© Галина Петросаняк, 2000, переклад.

Іван Ципердюк
MILAN KUNDERA
ВІДПОВІДЬ УКРАЇНСЬКИМ «ЗАХІДНИКАМ» І «ҐРУНТІВЦЯМ»[2]
Есе

Це літературознавче есе, чи навіть швидше невелику мандрівку нечисленними маршрутами на карті сучасної української літератури, варто розпочати із відвертого зізнання — я доволі примарно уявляю собі, які письменники в цій літературі «західники», а які «ґрунтівці». Незважаючи на це, візьму на себе сміливість висловити припущення, що тут маються на увазі два гіпотетичні літературні напрямки, один з яких, згідно з присудом нечисленних літературних критиків (і не лише їх), очолює «неформальний» лідер Євген Пашковський («ґрунтівці»), на чолі іншого («західники») стоїть не менш яскравий український письменник сучасності Юрій Андрухович. Якщо я не помилився щодо саме такого розуміння теми,