Читати книгу - "Пісок у склянці"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Дозвольте відрекомендуватися. Едуард Бове, антиквар, — промовив чоловік таким тоном, від якого Віктору захотілося віддати йому низький поклін.
— Радий знайомству! Віктор Нетке, письменник.
— Я теж дуже і дуже радий!
Чорні очі старого дивилися прямо на Віктора. Було в них щось незвичайне, привабливе. І в той самий час холодне та неймовірно моторошне. Від цього погляду по тілу Віктора побігли мурахи. Йому спало на думку, що людина на задньому сидінні уважно спостерігає за ним. Проте, як тільки пан Бове продемонстрував білосніжну усмішку, це відчуття миттєво зникло.
— Чесно кажучи, не очікував, що хтось зупиниться. Ще раз, дякую, — додав він цілком щиро.
— Не треба подяки, мені це було не важко, — махнув рукою Віктор. — А ви обрали не найкращий час для прогулянок.
— Ви маєте рацію, на дощ я ніяк не розраховував, — погодився пан Бове і втупився у вікно.
Така відповідь здалася трохи дивною, оскільки гумовий плащ на незнайомцеві означав протилежне — старий прекрасно знав, що буде злива. Інакше, навіщо його одягати? Але Віктор промовчав — інтуїція підказувала, що немає сенсу про це розпитувати. Тому він лише поцікавився:
— Ви мешкаєте десь неподалік?
— Так, зовсім поряд. Через декілька кілометрів буде знак «Чорнолісся». Саме туди я і прямую. Ви знаєте, де це?
— Чесно кажучи, ні.
— Нічого страшного, я сповіщу, коли ми будемо на місці.
На якийсь час в машині запанувала тиша, яку порушував барабанний дріб дощу та тихе буркотіння двигуна. Злива поступово почала стихати, що дозволило Віктору додати швидкості.
Якби його зараз спитали, чому він вирішив зупинитися, швидше за все, йому було б нічого відповісти. Він ніколи нікого не підвозив по дорозі. І не тому, що боявся грабіжників — Віктор взагалі нічого не боявся. Просто не хотів і все! Більше ніяких пояснень. Сьогодні ж спрацював якийсь дивовижний чинник, схожий на той, коли всі три стрілки годинника — секундна, хвилинна та годинна — зливаються разом. Три складові, здатні повністю змінити майбутнє: дощ, проста цікавість і дещо ще. Третьою, й, напевно, найголовнішою обставиною було передчуття чогось важливого і, в той самий час, абсолютно примарного, далекого. Відчуття повної перемоги та повної поразки водночас. Неначе річ, яка була давно загублена, раптом знайшлася сама собою, хоча потреба в ній давно відпала. Урочисте відкопування нікчемного артефакту. Висохла кістка, загорнута в плащаницю.
Зашурхотіли колеса в потоці води, назустріч повільно проїхало декілька машин з увімкненими фарами. Першим тишу порушив антиквар:
— Так ви, пане Нетке, письменник?
— Звіть мене просто Віктор. Так, пишу романи.
— Ого! Не сподівався, що коли-небудь зустріну справжнього письменника! І як успіхи на літературному терені? — в голосі старого почулася ледве помітна іронія, яка Віктора анітрохи не образила.
По-перше, він знав, що багато людей вважають літературне ремесло зайняттям несерйозним. І часто навіть не підозрюють, що цим теж можна заробляти на життя. А по-друге, він і сам колись так думав, тому його відповідь пролунала цілком доброзичливо:
— Загалом не скаржуся! Вийшло вже чотири моїх романи.
— Дійсно? Не читав жодного!
— Ну це легко виправити. Вони продаються у будь-якій книжковій крамниці. Можливо, вам навіть сподобається. До речі, сьогодні я закінчив свій п'ятий роман.
Пан Бове підхопив із заднього сидіння теку зі зміїної шкіри та з цікавістю покрутив її в руках.
— Це він? Ваш новий роман?
Віктор на мить відірвався від дороги, щоб кинути короткий погляд повз плече.
— Так, везу його своєму видавцеві.
— Можна подивитися?
— Вибачте, пане Бове, але у мене є залізний принцип нікому не показувати рукопис, поки її не прочитав мій видавець, — відповів Віктор. — Сподіваюся, ви не образилися.
— Ну що ви! Я все розумію. Будь-яка людина має право зберігати свою таємницю. І те, що важливо, повинно залишатися прихованим від сторонніх очей! — зовсім не виглядаючи збентеженим, вимовив пан Бове і поклав теку назад на сидіння.
Віктор не зрозумів ані слова з того, що сказав старий, але уточнювати не наважився. У свою чергу пан Бове продовжив бесіду, наче нічого не сталося.
— Отже, ваш роман поки що ніхто не читав? І навіть ваша дружина?
Від здивування брови Віктора зметнулися вгору, немов два перелякані птахи.
— Ні, але звідки ви дізналися, що я одружений? — він подивився на пана Бове у дзеркало заднього виду.
Той показав на безіменний палець, даючи зрозуміти, що бачив обручку.
— Ну звісно! — усміхнувся Віктор.
«А цей дідуган не такий простий, — подумав він. — Треба бути з ним обережним!»
— Так про що, Вікторе, ви взагалі пишете? — в черговий раз поцікавився пан Бове. — Яка основна тема ваших романів?
Віктор на мить замислився.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пісок у склянці», після закриття браузера.