Читати книгу - "Руслан і Людмила"

мимоволі
Злотисті кучері зняла;
Звела недбало руки голі,
Густе волосся заплела;
Своє вчорашнє дивне вбрання
В кутку негадане знайшла;
Зітхнувши, одяглась, і зрання
З досади плакать почала;
Однак до чарівного скла
Свої звертала очі знову,
І спало дівчині на ум,
Від хвилювань примхливих дум,
Примірять шапку чаклунову.
Скрізь тихо, спить окольний світ;
Ніхто на дівчину не гляне...
А дівчині в сімнадцять літ —
Яка їй шапка не пристане!
Убори любить з нас усяк.
Людмила шапкою вертіла
Туди й сюди, і так і сяк, —
І задом наперед наділа.
І що ж? старих часів дива!
Людмила в дзеркалі пропала;
Перевернула — й знов жива
Людмила перед нею стала;
Вдягла — і знов її нема;
Зняла — і в дзеркалі! "Чудово!
Гаразд, чаклуне мій, дарма!
Тепер я у безпеці знову;
Тепер від тебе я втекла!"
Княжна зраділа сумовита
І шапку злого ворожбита
Навпак швиденько надягла.

Та даймо місце знов герою.
Чи гідно час нам марнувать
То з шапкою, то з бородою,
Руслана ж зовсім занедбать?
Кінчивши бій страшний з Рогдаєм,
Дрімучий ліс проїхав він
І став перед чудовим краєм
У блиску вранішніх годин.
Тремтить наш витязь мимоволі:
Він у старому ратнім полі.
Порожня далеч; у кістках
Жовтіє степ; а на горбах
Щити, сагайдаки і лати;
Де збруя, де меча стиска
Давно засохла вже рука;
В траву заріс шолом кудлатий,
І череп зотліває в нім,
Богатиря кістяк там цілий
Лежить у полі мовчазнім
З його конем; списи і стріли
Впилися в землю, замашні,
І мирний плющ їх обіймає...
Ніщо в пустельній глушині
Сумної тиші не займає,
І сонце в світлій вишині
Долину смерті осяває.

Зітхнувши, витязь очі звів,
Сумними пойнятий думками.
"О поле, поле, хто посмів
Тебе засіяти кістками?
Чий кінь баский тебе топтав
В останній час страшної битви?
Хто славно на тобі сконав?
Чиї лунали тут молитви?
Чому ж, о поле, змовкло ти
І вкрилось забуття травою?..
Хто знає, чи й мені втекти
Від часу, що вкрива нас тьмою!
Поставлять, може, на горбі
Труну з останками Руслана,
І струни голосні Баяна
Не гомонітимуть в журбі!"

Та скоро витязь мій згадав,
Що треба меч знайти для бою,
І навіть панцир; утеряв
У герці він останнім зброю.
Обходить поле він навкруг;
В кущах, серед кісток забутих,
У купі тліючих кольчуг,
Мечів і шоломів погнутих
Собі шукає зброю він.
Проснувся степ, як ранком завше,
І чути в полі гук і дзвін;
Він щит підняв, не вибиравши,
Шолом знайшов, співучий ріг;
І лиш меча знайти не міг.
Об'їхавши страшну долину,
Багато бачив він мечів,
Та все малий або легенький,
А князь на зріст був чималенький,
Не те, що витязь наших днів.
Щоб мати що в руках, для штуки
Він спис крицевий взяв у руки,
На груди панцир він одяг
І далі виїхав на шлях.

Вже вечір; захід зблід рум'яний
І сон злітає з висоти;
Димляться синяві тумани
І сходить місяць золотий.
Смеркає.

Темною тропою
В задумі їде наш Руслан
І бачить: крізь нічний туман
Гора чорніє, вкрита млою,
І щось хропе там, ніби спить.
Він ближче — не дивуйте, люди!
Гора на повні дише груди.
Руслан вслухається, мовчить
І дивиться з спокійним духом;
Та, водячи лякливим ухом,
Кінь упирається, тремтить,
Трясе уперто головою,
І грива вгору піднялась.
Аж ось під місячною млою
Гора мов сяйво зайнялась,
Ясніє; глянув смілий князь —
І чудо вздрів перед собою.
Де взяти фарби і слова?
Жива дрімає голова.
Великі очі сон склепляє;
Хропе, шолом пернатий має,
Хвилястим пір'ям в висоті,
Мов тінь, спадає, розхитавшись.
В своїй жахливій красоті
Над степом чорним підійнявшись,
Похмура вся і мовчазна,
Пустелі сторож вікової,
Перед Русланом враз вона
Встає громадою грізною.
Дивуючись марі чудній,
Він хоче сон розвіять свій.
І зблизька він оглянув диво,
Об'їхав голову кругом
І став при носі мовчазливо;
Лоскоче ніздрі він списом,
І ось потвора позіхнула,
Розкрила очі й миттю чхнула...
Здійнявся вихор, буря здула
Навколо пил; а з вій, з усів
Табун совиний відлетів;
І гай проснувся мовчазливий,
Луна зачхала — кінь лякливий
Заржав, злетівши, заскакав,
І витязь ледве сам не впав,
А слідом чути голос шумний:
"Куди ти, витязю безумний?
Вертай назад, це мій наказ!
Бо проковтну нахабу враз!"
Руслан з презирством обернувся,
Коня затримавши свого,
І, гордо глянувши, всміхнувся.
"Від мене хочеш ти чого? —
Похмура голова кричала: —
От гостя доля надіслала!
Послухай, забирайся пріч!
Я хочу спать, давно вже ніч,
Прощай!" Та витязь гордовитий,
Почувши грубі ті слова,
Гукнув розгніваний, сердитий:
"Мовчи, порожня голова!
Чував я істину бувало:
Широкий лоб, та мозку мало!
Я їду, їду, не свищу,
А як наїду, не прощу!"

Тоді, від люті занімівши,
Злобою вся споломенівши,
Надулась голова; страшним
Огнем їй очі замигтіли;
У піні губи затремтіли;
Із уст, із вух повився дим –
І раптом голова щосили
На князя дме, як сто міхів;
Даремно кінь зажмурив очі,
Натужив груди, лоб схилив;
Крізь вихор, дощ і морок ночі
В непевну знов рушає путь,
Охоплений шаленим страхом,
Засліплений безкраїм жахом,
Він мчить у даль передихнуть.
Знов повернутись витязь хоче —
Відбитий знов, нема надій!
А голова у тьмі нічній,
Мов збожеволіла, регоче,
Гримить: "Ну й витязь! Любий мій!
Куди ти? тихше, тихше, стій!
Стривай, ти шию скрутиш даром;
Чи, може, страх тебе напав?
Порадуй хоч одним ударом,
Допоки кінь твій не сконав".
І тут же голова дратує
Героя довгим язиком.
Руслан з досади мов не чує,
Дзвінким погрожує списом,
Стискає ратище рукою,
І враз нехибну, гостру зброю
В зухвалий увіткнув язик.
Кривавий струм з гидкого зіву
Страшною річкою потік.
Від здивування, болю, гніву
Безтямна ставши, голова
На князя смілого дивилась,
Залізо гризла і мінилась.
Так в марнім запалі, бува,
Поганий учень Мельпомени
Раптовим свистом збитий враз,
Уже не бачить більше вас,
Поблід і ролю забуває,
Тремтить, і голову схилив,
І, заїкаючись, змовкає
Під глузування глядачів.
В таку сприятливу хвилину,
До голови вже без упину,
Мов яструб, богатир летить,
Підняв десницю грізну вгору
І рукавицею потвору
В обличчя затинає вмить;
Аж у степу луна відбилась;
Навколо росяна трава
Густою кров'ю обагрилась,
І, захитавшись, голова
Перевернулась, покотилась,
Шолом чавунний забряжчав.
Тоді в долині спорожнілій
Меч богатирський заблищав.
Хапає воїн звеселілий
Його й назустріч голові
По закривавленій траві
Біжить із наміром жорстоким
І носа й вуха відрубать;
Руслан готовий їх відтять,
Уже махнув мечем широким –
Аж ось почув він, мовчазний,
Благання й стогін голосний...
І тихо меч він опускає,
І гнів у ньому завмирає,
І помста буряна мовчить
В душі, замиреній молінням:
Так тане лід, струмком дзюрчить,
Весняним зрошений промінням.

"Герою, ти мене провчив, —
З зітханням голова сказала: —
Твоя рука це показала –
Я проти тебе завинив;
Віднині я тобі в послузі;
Не піддавай мене нарузі!
Мій жереб вартий співчуття.
Бучне було й моє життя!
В кривавих битвах супостата
Собі я рівного не знав;
Щасливий був, коли б не мав
Суперником я злого брата!
Підступний Чорномор гидкий,
Ти, ти всіх бід моїх виною!
Ганебний карло, завидкий,
Що народився з бородою,
Ніяк не міг мені простить
І вигляд мій, і зріст високий,
І з юних літ в душі таїть
До мене зненависть, жорстокий.
Не дуже мудрий я, зате
Рослявий, — а потвора злюща
Ніяк угору не росте,
Та з біса хитра й завидюща.
До того ж, знай, при цій біді
В його чудесній бороді
Таяться чарівничі сили;
Ніщо в житті йому не миле,
І, доки ціла борода, —
Він зло творить не покида.
От якось він, немов для дружби,
"Послухай лиш, — мені сказав, —
Ти не відмовишся від служби?
Я в чорних книгах начитав,
Що десь за східними борами,
На тихих моря берегах,
В глухім підвалі під замками,
Зберігся меч — і що ж? о страх!
Довідавсь я в чаклунськім колі,
Що волею страшної долі
Цей меч відомий буде нам,
Що лихо нас обох чекає:
Мені він бороду зрубає,
Тобі главу; зміркуй же сам,
Як добре, брате, захопити
Цей утвір злий ворожія!"
"Ну, що ж? про що тут говорити? —
Сказав я карлу: — Звісно, я
Податись на край світу радий".
І на