Читати книгу - "Нескінченна історія"

повороткі, вони вміють змі­нювати напрям руху навіть у польоті. Звідти - таке зигза­гоподібне переміщення. Одначе загалом світлоблук рухався в більш-менш одному напрямку. Аж до моменту, коли зале­тів за виступ скелі. Залетів, а тоді перелякало відсахнувся, шмигнув у дупло, почухався, наче песик, та якусь часину поміркував, перш ніж наважився знову вилізти зі своєї криївки і ще раз обережно зазирнути за ріг скелі.

Перед ним відкрилася лісова галявина. На галявині, при світлі ватри, сиділи три істоти, усі - аж надто різного вигляду і розміру. Якийсь велетень, завдовжки майже де­сять стіп* (* Галицька (львівська) стопа - 29,77 см, хоча в оригіналі був фут - 30,48 см.), який виглядав так, ніби був витесаний з суціль­ної брили сірого каменю, лежав на череві, випроставшись на повен зріст. Опершись на лікті, він витріщився на во­гонь. На його пощербленому негодою кам’яному обличчі, яке виглядало напрочуд маленьким у порівнянні з гігант­ськими плечима, видавалася вперед масивна щелепа з зу- биськами, що були наче ряд сталевих зубил. Світлоблук розпізнав у ньому одного зі скелегризів. Ці істоти жили в горах, неймовірно далеко від Совиного Лісу, до того ж, не тільки в горах, але й горами, тому що помалу їх пожирали. Скелегризи живилися скелями. На щастя, вони були вель­ми невибагливі, тож на цілі тижні, ба навіть на кілька мі­сяців вдовольнялися одним-однісіньким шматком цього неймовірно поживного і ситного для них харчу. Окрім того, скелегризи були радше нечисленні, а гори, які вони насе­ляли, надзвичайно великі. Та позаяк ці істоти жили в цих горах уже дуже давно (бо скелегризи з’явилися набагато раніше, ніж більшість інших істот у Фантазії), то з плином часу гори все-таки набули доволі химерного вигляду. Вони скидалися на велетенський ементальський сир, помережа­ний дірками і заглибинами. Мабуть, саме тому ці гори ста­ли називатися Прогризеними Горами.

Утім, скелегризи не лише живилися каміняччям; вони робили я каміння все, що потрібно: меблі, капелюхи, взут­тя, реманент, і навіть годинники з зозульками. Тож не див­но, що позаду цього скелегриза стояв велосипед, цілий ви­готовлений саме з цього матеріалу, з двома колесами, які нагадували два велетенські млинові жорна. Загалом, такий велосипед більше скидався на кам’яну толочку для асфаль­ту з педалями.

Друга істота, яка сиділа біля вогнища справа, була маленьким нічним альбом* (* ельфом). Альб був від сили вдвічі більший за світлоблука і скидався на чорну як смола волохату гу­сінь, яка чомусь опинилася на землі. Розмовляючи, альб жваво розмахував двома крихітними рожевими лапками, а там, де під чорним хутром мусило би бути його личко, бли­щали двійко кругленьких місяцеподібних оченят.

Нічні альби щонайрізноманітніших форм і розмірів во­дилися скрізь у Фантазії, і з першого погляду не можна бу­ло вгадати, чи цей альб - місцевий, чи звідкись здалеку. Втім, вочевидь, то був власне мандрівник, бо тварина, на якій нічні альби їздять верхи, великий лилик* (* кажан), звисав униз головою на гілці позаду альба, обгорнувшись крила­ми, наче закрита парасолька.

Натомість третю постать, зліва від багаття, світлоблук помітив допіру за якийсь час, бо вона була зовсім маленька, майже непомітна звіддалік. Істота ця належала до різнови­ду мацьопиків* (* крихіток). То був украй дрібненький парубійко в строкатому вбранні та червоному циліндрику.

Про мацьопиків світлоблук майже нічого не знав. Тіль­ки раз колись чув, нібито цей крихітний народець зводить на гілках дерев цілі міста, в яких будиночки пов’язані між собою всілякими східцями, підвісними кладочками і пере­ходами. Проте ці люденята мешкали в зовсім іншій частині Фантазії - неозорого фантастичного цісарства* (* Тяжкий австро-угорський спадок? Адже країною править «Дитин­на Царівна» (див. текст далі)), набага­то-набагато далі звідсіля, ніж навіть скелегризи. Тим диво­вижніше, що твариною, на якій приїхав верхи присутній тут мацьопик, був ніхто інший, як слимак, котрий, власне, куняв дещо віддалік. На його рожевій хатці мерехтіло сріб­не сідельце. Упряж і вуздечка, прикріплені до слимакових ріжок, теж сріблясто виблискували.

Світлоблук був трохи здивований, що три аж такі різні істоти так мирно сидять тут коло спільного вогнища, бо за­звичай Фантазія і близько не була тим краєм, де різні види створінь жили у мирі та злагоді. Часто траплялися битви або й війни, тисячоліттями тривала ворожнеча між різни­ми племенами, до того ж Фантазію населяли не тільки чес­ні і добрі створіння, але й хижі, зловмисні й страхітливі істоти. Адже й сам світлоблук належав до роду, якому - з огляду на їхню вельми сумнівну вірогідність і надійність, - таки чимало можна закинути.

За якийсь час, поспостерігавши трохи за сценкою при світлі ватри, світлоблук помітив, що кожна з трьох істот має при собі або білий прапорець, або білу стрічку, пов’язану навскоси на грудях. Отже, вони також посланці чи перемовники, і це, звісно ж, пояснює, чому вони так люб’язно поводяться один з одним.

А якщо виявиться, що вони вирушили в дорогу в тій самій справі, що й він?

Здалеку не було чутно, про що вони розмовляють: пе­решкоджав сильний пронизливий вітер, який завивав у верховітті. Та оскільки вони ставляться одне до одного з повагою, трактуючи одне одного як посланців, то, може, визнають посланцем і світлоблука та не заподіють йому ні­якої кривди? Зрештою, мусить же він розпитати в когось дорогу. Ліпшої нагоди тут, серед лісу, та ще й уночі, либо­нь, не випаде. Отож він зібрав усю свою відвагу, вибрався зі схованки, замахав білим прапорцем і, тремтячи, завис у повітрі.

Першим його вгледів скелегриз, що лежав, обернув­шись до нього обличчям.

- Незлецький рух цієї ночі, - проказав він скреготли­вим голосом. - Ось іще один.

- Гу-гу, та це ж світлоблук! - прошелестів нічний альб, і його круглі, як повня, очиці засвітилися що ясніше. - Ду­же приємно, дуже приємно!

Мацьопик підвівся, ступив кілька кроків назустріч но- воприбульцю і пропищав:

- Я бачу, що і ви тут - у ролі посланця?

- Так, - підтвердив світлоблук.

Мацьопик скинув червоний циліндрик, легенько вкло­нився і процвірінькав:

- Ой, та підходьте ближче, прошу, прошу. Ми ж бо та­кож посланці. Долучайтеся, будь ласка, до нашого товарис­тва.

І, махнувши рукою з циліндром, він вказав на вільне місце біля багаття.

- Красно дякую, - відповів світлоблук, несміливо на­ближаючись.

- Я надзвичайно втішений. Дозвольте відрекомендува­тися: я називаюся Блюбб.

- Дуже приємно, - відказав мацьопик. - А я Укук.

Нічний альб уклонився сидячи.

- Я-Вушвузуль.

- Вельми радий знайомству! - кракнув скелегриз. - Моє ім’я - Пйорнрахцарх.

Усі троє спрямували погляди на світлоблука, так що той, знітившись, аж відвернувся. Бо ж відомо: для світлоб- луків нема нічого прикрішого, ніж коли їх отак розгляда­ють -