Читати книгу - "Інші пів’яблука"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Галя знову хапливо кивнула: мовляв, знаю про таку скульптуру і про малюнок на її плечі. І миттю відчула роздратування від того, що намагається сподобатися співрозмовниці. Чи що означає її запопадливість?
– Та скульптура… – лагідно провадила тим часом жінка, якій, одначе, здалося, що її співрозмовниця лише вдає з себе обізнану в цьому питанні, – та фігура юнака викликає щире захоплення, бо напрочуд досконала. Але насправді вона має помітний ґандж – опуклий малюнок на плечі. Наче потворний знак від опіку.
– Подібний до колоїдного шраму, – додала Галя.
– Саме так, – здивовано підтвердила «хлопчача стрижка» (лише тепер жінка повірила в обізнаність своєї співрозмовниці). – Тоді ви знаєте, про що йдеться. Обличчя чоловіка – ось що чітко прозирає на плечі скульптури. Це міг бути автопортрет скульптора, єдине зображення Пінзеля. До таких автографів удавалися майстри у вісімнадцятому столітті. Хоча… це тільки гіпотеза, до якої я ставлюся з неабияким сумнівом. А щодо вашого яблука, то хтось, знаючи про «Алегорію Мужності», міг просто так пожартувати.
І тут Галя зрозуміла: жінка ж на неї натякає, мовляв, майстерно виготовили підробку, тепер намагаються продати.
– Але це яблуко… – Галя спробувала захистити його. – Воно має певні властивості… Коли воно потрапило до нас із товаришками, то якимсь чином – не знаю, як саме, – вплинуло на наше життя. На певні важливі речі, розумієте? Воно – звучить дивно, а все ж… – ніби притягає сприятливі умови й обставини, розумієте?… Творить удачу і підтримку… Відтак те, чого прагнеш, справджується. Без власних зусиль нічого б, звісно, не вийшло, – поспішила додати вона, – але, з іншого боку, і без нього б не вдалося, розумієте? Відчувався певний взаємозв’язок, такий собі ланцюжок: думка – бажання – певні маніпуляції з яблуком – зусилля – результат.
Із виразу жінчиного обличчя було зрозуміло, що вона лише з увічливості слухає, силкуючись приховати іронію в погляді. Вона озирнулася на групку людей, що збиралися біля машини неподалік, стулила половинки яблука, старанно припасувала одну до одної. Галя стежила за її акуратними рухами, розуміючи, що даремно спробувала ще раз перевірити свою версію про автора яблука.
– Принаймні тоді, коли це яблуко до нас потрапило, воно діяло як своєрідна чарівна паличка… – Її слова пролунали геть непереконливо.
– А потім? – усміхнулася жінка.
– А потім щось сталося, воно ніби вичерпало свої чудодійні можливості.
– А ви не ховайте його по коробках, – уже відверто сміялася «хлопчача стрижка». – Дайте йому подихати вітром, сонцем, відчути погляди людей, випустіть його на волю, може, воно, наче батарейка, мусить заряджатися.
Жінку гукнули – вона рішуче озирнулася. На неї вже чекали біля машини. Дехто з приїжджих помітно пожвавішав, із полегкістю залишаючи непривітне місце.
– Зрештою, можна показати вашу знахідку ще комусь…
– Дякую, не варто.
«Хлопчача стрижка» махнула рукою колегам: іду! І подала Галі яблуко.
– Нам іще до Бучача їхати… А це ваше яблуко – не помічали? – схоже на айву.
Чомусь ця жартівлива заувага зачепила Галю. Ще й підбори туфель, не менш недоречних тут, ніж домашні капці, повсякчас угрузали в землю. Вона переступала з ноги на ногу, як учениця біля дошки. Яка айва?
– На вашому місці… я принаймні спробувала б це перевірити. – У Галиному голосі прозвучали нотки такої переконливої впевненості, несподіваної навіть для неї самої, що жінка зупинилася. – Новачкам щастить. Ви все зробили як слід, ритуал відбувся, вам залишилося подумати про якесь бажання.
Галя дивилася вслід своїй співрозмовниці. Та видалася їй зарозумілою й занадто категоричною. Досить. Припинити будь-які спроби консультацій, щоб не викликати очевидних чи прихованих глузів. Пінзель то чи не Пінзель – правду кажучи, авторство нічого не важило. Яблуко наділене надзвичайними властивостями, воно таїть у собі не менше загадок і запитань без відповідей, ніж його гіпотетичний автор. Невідоме авторство не змінювало суті цього предмета, без сумніву надзвичайного.
Вона залишила яблуко на задньому сидінні в салоні й пішла з фотоапаратом до церкви привітати отця Михайла, до якого вже можна було доступитися.
… Галя так і не довідається, що її випадкова знайома за кілька днів буде вкрай здивована несподіваним збігом обставин. Бучачани, які зустрінуть музейників вороже й навідріз відмовляться від усяких спроб порозумітися, які нізащо не захочуть віддавати на виставку до Парижа дияконські врата з церкви Святої Покрови, за кілька днів змінять свою думку й погодяться віддати реліквію на якийсь час, дарма що попередній досвід свідчив: усе, що беруть тимчасово, ніколи вже не повертають. Отож, серед сорока семи робіт Майстра, що їх відібрали фахівці для виставки у Франції, будуть і різьблені врата з Покровської церкви, а кам’яна скульптура Пінзеля залишиться в селі, у надійному сховку, накрита веретою. Певні логічні пояснення ці два факти, без сумніву, мали. Але жінка, яка в Рукомиші назвала яблуко айвою, навіть не наважилася ні з ким поділитися дивним спогадом і, зміркувавшись, визнала його за один із випадкових збігів, якими рясніє життя. Того дня, в Рукомиші, йдучи від жінки з яблуком до своїх колег, вона подумала: «Гаразд, зі “Святим Онуфрієм” не склалося – нехай би вдалося переконати бучачан…»
Поки Галя говорила з людьми, поки обходила церкву з фотоапаратом у руках, Іван, відкинувшись на сидінні, спав. Він умів засинати будь-де і відновлювати сили за півгодини. Коли розплющив очі, внизу, біля церкви, отець Михайло говорив щось у камеру: невідь-звідки взялися телевізійники, вони кивали головами, приступивши до нього зі своїми мікрофонами.
Священикові було не до яблука, Галя його так і не показала.
…За вікном – змазаний строкатий малюнок придорожніх дерев і кущів, миготлива імпресіоністична смуга. У машині затишно, наче в хатці. Босі ноги – на капцях, яблуко – на колінах, сонце бавиться з ним, пестить теплими полисками, торкається пальців рук.
– Справді роботи Пінзеля їдуть до Лувру?
Запитання вириває Галю з млосної задуми. Іван пояснює: його найбільше здивувало, що до Парижа поїдуть навіть старі пошкоджені скульптури – без рук чи навіть без лиця…
– Звісно, поїдуть. У листопаді відкриють виставку.
– А що означають ті малюнки?
– Які саме?
– На плечі і той, що в яблуці. Вони що, однакові?
Галя лише кивнула, озвалася сонним голосом:
– Ніби автограф. Авторський знак.
Їй не хотілося більше про це говорити, принаймні сьогодні.
Свого часу яблуко вже побувало в руках експертів, вона вже чула: «Це не Пінзель». Тому й головному знавцю й рятівникові багатьох робіт скульптора – Борисові Григоровичу Возницькому – його не показала. Не склалося. А далі питання зникло само собою, бо яблуко втратило колишню силу, обдарувавши кожного за принципом «одна мрія в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Інші пів’яблука», після закриття браузера.