Читати книгу - "Інші пів’яблука"

“Святого Онуфрія”!» – «І пошкодуєте згодом, – це вже хтось із зайд доволі різко. – От де він тепер, у яких умовах? То так ви бережете свою святиню?» – «Най вас це не обходить! Він у надійному сховку!» – спалахує жінка. Кров бухає їй в обличчя. Солідний дядько з місцевих стримує її жестом і провадить розмірено, впевнено: «Шановні, хто дає гарантії на те, що його повернуть? Хто конкретно?… Сказати вам, як буде?… Нам повернуть копію! Чого дурниці? Які дурниці? А… тоді вже буде пізно… Громада не віддасть. І край!..»

Зненацька дитячим, пискливим голосом у суперечку встряє маленька войовнича бабуся:

– «Святий Онуфрій» – то оберіг нашого села, ви це знаєте? Гоноруємося[5] ним. Сказали нє – то нє!

Шелест паперів, зосереджені погляди, канцелярська лексика. «Угода – прошу уваги! – ви ж самі хотіли, пункт п’ятий… особа, що відповідає… пункт дев’ятий… тепер щодо страхування…»

Плин розмови розточується на дрібні струмочки, і всі говорять одночасно.

«…І щоб ви не мали сумнівів, у судовому порядку, саме так…» – «Добре-добре… у юридичному полі…» – «Шановні! Маємо унікальну можливість реставрувати…» – «Дивіться, яка ситуація…» – «А як Пінзеля палили, то де ви були?… Отож-бо…» – «Та не ми ж палили!..» – «Ви не маєте рації…» – «Забрали на реставрацію – і не повернули, то звідки узятись тій довірі?… Кому варто вірити? Хто правду говорить?…» – «Не гнівайтеся на нас, ми вас шануємо…» – «Дайте документ, яким ви гарантуєте, що повернете його!..» – «Не треба документів!..» – «Дайте документ!..» – «Яке там юридичне поле…» – «Облиште сперечатися: не віддамо!»

Вигуки, бубоніння, шамрання, крики, шепіт, уривки галасливих фраз… Скелі над Рукомишем незворушні й байдужі. Коли б не безладний огром каміння, яке підперло напівзруйновану церкву, то здавалося б, що з цими горами й через століття нічого не станеться. Ніяких змін.

– Як гримнуло!.. як загуркотіло!.. – гуде голос солідного дядька. – Дивом затримався, ось тут мав бути, на цьому самому місці, вірите? То знак нам був – не віддавати…

Його перекриває високий голос любительки сенсацій, яка завжди все знає:

– Десять мільйонів долярів, чулисте? Як нє? Кажу вам, ото стільки він коштує, абисте знали. То хто нам його поверне, смішні ви люди…

Іван заслухався і загубив шефиню. Попрямував до бічного входу в церкву. Може, вона там? А назустріч – знайомець, димчастий вгодований кіт, бігає за сухими листочками, з вітерцем наввипередки. Бавиться, як і того разу. «Сармат!» – згадав Іван.

– Сармате, Сармате! – покликав.

Той навіть вухом не повів.

Каміння зі скелі розтрощило будівлю, похилило дах, затулило собою проломину, страшно й ступити всередину. Стіни бабинця, вхідної частини давньої споруди, зруйновано, кілька великих каменюк – глянув далі, за арку – зсунулися аж під вівтар. Кам’яна лавина зупинилася за сантиметр від тумби у правому куті. Тут, під розп’яттям, прикрашеним вишитим рушником, на синьому атласі, гаптованому золотом, кілька днів тому стояв «Святий Онуфрій» – руки в молитві, очі в небо, пасма бороди та смуги довгого волосся заплели схимника до п’ят. Іван на нього тоді як слід не роздивився, не второпав, від чого шефиню пробирало, чого вона в такому захваті поверталася з Рукомиша. А тепер «Онуфрій» зник зі свого кута. Кажуть, неушкоджений.

Під ногами хрускотіло, протяг холодив потилицю. Іван глянув угору і вийшов із понівеченої церкви. Ще походив між людьми, спинився послухати. Одна говірка бабуся в натовпі захоплено розповідала комусь із приїжджих, як щороку перед Великоднем білили скульптуру над церковною брамою. Скульптура тоді була геть інша, такий собі бовван. Хто ж знав, що під грубим шаром вапна ховається фігура святого Онуфрія…

В усі часи, за будь-якої влади, жіночі руки сповивали його вапном і врешті змінили до невпізнання, врятувавши скульптуру від вандалів та мисливців за антикваріатом. «Роби, що маєш робити, – і нехай буде, що буде» – просте життєве правило спрацювало й тут, аж поки науковці видобули «Святого Онуфрія» з його надійного сховку. Він вилупився на світ Божий, наче з яйця, – і мистецька спільнота не повірила очам: знайшли одну з найкращих робіт Пінзеля!

Ніякі аргументи не могли переконати рукомишан – люди ще міцніше згуртувалися, ствердившись у думці: «“Святий Онуфрій” залишиться в громаді: він село береже від негараздів».

Заслухався Іван. Тоді й священик прикінцеве слово мовив:

– Зрозумійте нас, добродії, «Святого Онуфрія» не віддамо.

…Шефиня розмовляла біля машини з якоюсь жінкою, а тоді озирнулася, шукаючи його. Вони зустрілись очима. «Нарешті! Де ти ходиш?» – зрозумів він цей погляд. Їй щось потрібно в салоні. Сигналізація слухняно писнула. Іван сховав ключі на брелоку в кишеню й поспішив до редакційного «пежо».

– …Тепер багатьом увижається Пінзель. – Жінка з короткою хлопчачою стрижкою вже уважно роздивлялася на дерев’яне яблуко. – Везуть якісь порепані частини скульптур із горищ і підвалів, старі фрагменти меблів із приватних колекцій… «Це Пінзель?» – питаються. Та який там Пінзель! А ще ж завважте, що він мав послідовників, його наслідували, копіювали, хто як міг, кожен у міру свого таланту…

– А як ви визначаєте – він чи не він? – Галю ніби й не дуже розчарувала та відповідь.

«Хлопчача стрижка» («Мистецтвознавець», – припустив Іван) не почула – вона крутила яблуко в руках.

– Як фахівці роблять висновки? Як визначають? – повторила шефиня.

– На основі архівних документів, роблять стилістичні порівняння… Є своя методика. Я, власне, зі скульптурою вісімнадцятого століття працюю побічно, в мене інший напрямок.

– Його можна розняти, – підказала Галя.

– Розняти? – Жінчині пальці намацали місце з’єднання, повернули у протилежні боки – яблуко розтулилося.

– Нема сумніву, що це липа, – констатувала «хлопчача стрижка».

Галя вперше бачила людину, яку цей момент не вразив. «Ну розкрилося – і що?» – було написано на жінчиному обличчі.

– Тільки це можу стверджувати, – спокійно повідомила жінка.

– Липа?

– Дерево – липа. Якісна робота, але підробка. Талановита містифікація. Штучно зістарена новоробка.

Вона стулила половинки яблука, а тоді знову їх розняла. Цього разу щось змусило жінку пильніше придивитися до його нутрощів, вона віддала одну половинку Галі, а другу мало не нюшила, наблизивши до короткозорих очей.

– Цікаво, – сказала нарешті. – Те, що я бачу, – або дивний збіг, або жарт, а найімовірніше – відверта провокація… Хтось намагався повторити печатку Пінзеля, доволі невдала спроба…

Вона провела пальцем по нерівній опуклості на внутрішньому боці яблука, поруч із тим місцем, де насінини ховаються в чарунках.

– Приблизно така сама мітка є на плечі… – Вона підвела очі. – Якщо ви більш-менш обізнані з творчістю Пінзеля…

Галя ствердно хитнула головою.

– … на