Читати книгу - "Місто біля моря"

на освітлений Базарний майдан. А там, коло головної бакалійної крамниці Церобкоопу, сидів з дробовиком у руках, закутаний в овчинний кожух сторож. Може, він спав, цей сторож? Навряд! Сторона присягався і божився, що не спав. За якихось десять хвилин до того, що трапилося, дружина сторожа принесла йому на вечерю гарячу гречану кашу з гуляшем. Ця не доїдена сторожем каша в глиняному горщику була ще гаряча, коли його почали розпитувати «комунари, що надбігли. Важко було припустити, що поранений так спритно зумів перебігти Базарний майдан, що сторож — старий, бувалий солдат — його не помітив.

І все ж таки шлях невідомого вів саме до Базарного майдану!

Колючий дріт, що обплутував двір червоного цегляного будинку вже по другий бік Тринітарського провулка, було розсунуто. На одній колючці лишився клапоть жовтуватого англійського сукна, вирваний з одягу людини, яка пролазила тут з поспіхом. Це захисного кольору сукно було річчю звичайною в нашому прикордонному місті: в такі шинелі англійського сукна були одягнені всі петлюрівці, що постачалися в роки громадянської війни Англією і Францією, а коли петлюрівці повтікали за кордон, їх склади частково розібрало місцеве населення. На дроті, крім цього клаптя англійського сукна захисного кольору, ніяких більше слідів невідомого не було. Трохи далі, вже на ганку цегляного будинку, в якому жили працівники окружного відділу народної освіти, була виявлена пляма закипілої крові.

Один з небагатьох щасливих, кому було дозволено залишити караульне приміщення і взяти участь у переслідуванні бандита, колишній безпритульний, а тепер фабзавучник Фурман, побачивши на ганку кров’яну пляму, дуже зрадів. Фурман вирішив був, що це кров бандита, але одна із жительок цегляного будинку, жінка завідувача окружної наросвіти, сказала, що це вона у п’ятницю різала тут, на ганку, курку. Невдачливий слідопит Фурман одразу скис і поплентався далі.

Лишалося думати, що бандит вирвався на освітлений Базарний майдан, непомітно проскочив під самим носом у сторожа, що загавився, подався через міст у Старе місто, а звідти — або до польського, або до румунського кордону.

На горищі сарая в ЧОПі диверсант загубив жмут бікфордового шнура з запалом. Очевидно, він хотів спершу зняти вартового, а потім підкрастися до погреба з вибухівкою і підірвати його з усім штабом. Вийшовши на балкончик сарая і не побачивши у дворі вартового, бандит вирішив, що той заснув. Погано б довелося Бобирю, коли б він не вийшов з укриття і не обернувся! Адже вийшло так, що Сашко стояв на своєму посту, немов беззбройний.

Чистимо картоплю

Коли Сашка Бобиря заступили на посту, він прийшов, ліг на тапчан, удавши, що спить. Ніхто не спав у караульному приміщенні після подій тривожної ночі. Комсомольці навперебій розповідали один одному, що сталося, робили всякі припущення. Маленький, сухорлявий Фурман уже який раз доводив, що, безсумнівно, бандит встиг десь у саду переодягтися в жіноче плаття і так, під виглядом жінки, прошмигнути через Базарний майдан на Підзамче. Тільки Бобир не брав участі у розмовах.

Хлопці розповіли, що Микита Коломієць, прибігши у двір, почав «проробляти» Бобиря. Сашко, слухаючи докори секретаря, спробував був виправдатись, і тоді Коломієць просто відрубав йому:

— Ех, ти, боягуз! Он хто ти! Розгубився? Не чекав? Не думав?.. А якщо на тебе всі ці чемберлени, керзони та пілсудчики бомби почнуть кидати з літаків? Ти теж «розгубишся», будеш кричати: «Панове! Чого вам треба? Стій! Стій!..» Роззява ти, а не комсомолець!

Наука Коломійця вплинула, мабуть, дуже здорово. Сашко не придумав нічого кращого, як удати з себе хворого. Він лежав на тапчані, укрившись з головою жовтуватим пальтом. Йому було дуже соромно за сьогоднішню ніч. А кому не було б соромно чна його місці?

Прислухаючись до нашої збудженої розмови, Сашко час від часу вдавав, що його трусить пропасниця. Він постукував зубами, дригав ногою і при цьому жалібно стогнав. Точніше, навіть не стогнав, а скиглив, як щеня, яке викинули вночі на мороз з теплої хати. Видно було, що йому страшенно хотілося захворіти насправді. Багато б дав Сашко, щоб причепилася до нього хоч яка-небудь скарлатина або, скажімо, іспанка. Тоді б усі його жаліли, не сміялися над ним і вважали б, що Бобир розгубився «через хворість». Але Сашко був здоровий, як кінь, ми це знали і чудово розуміли його настрій.

З двору в караулку зайшов Коломієць. У руці він тримав задимлений чавунець.

— Ну, парубоцтво, — сказав секретар жартуючи, — незважаючи на серйозні події нинішньої ночі, природа вимагає свого. Я не помилюся, коли скажу, що всім нам хочеться їсти. Коротше кажучи, за пічкою лежить картопля. Ми — начистимо її чимало в даний чавунець, уявимо собі запах підсмажених шкварок, і незабаром у нас буде скромна, але ситна їжа. Хто проти?

Проти не було нікого.

— Хто за? — спитав Коломієць.

Усі, крім Бобиря, одностайно підняли руки.

— Більшість! Сеньйорен-конвент закінчено! — весело сказав Коломієць і, підійшовши до Сашка, рішуче зірвав з нього пальто: — Годі спати, Сашок, уже давно берестянки дзвенять! Ану, картоплю чистити!

— Я не можу… Я нездужаю, — заскиглив Бобир.

— Сашуню, дорогий ти наш і єдиний товаришу Бобир! — співучим голосом, дуже ніжно і підморгуючи нам, сказав Коломієць. — Усі ми знаємо, що ти хворий, тяжко, дуже тяжко хворий, всі ми чудово знаємо, яка причина твоєї хвороби, а проте всі ми просимо не удавати тут світову скорботу і бажаймо твого найшвидшого одужання. Ти не маєш права потрапляти у полон чужої нам меланхолії… Дорогий Сашуню, — прибираючи позу промовця, продовжував говорити Микита, — ми щиро і дуже просимо тебе видужати від смутку і чистити картоплю, бо рано чи пізно ти сам виголодаєшся, а хто не працює — той не їсть… Щодо справжньої причини твоєї хвороби, то не горюй, Сашок, і не дуже сердься на мене за ті різкі слова, що були кинуті юбі зопалу за межами даного особняка. І кінь на чотирьох ногах, та й той спотикається! Всі ми ще молоді, всі ми робимо помилки і всі, крім заядлих, безнадійних ідіотів, стаємо від цього мудрішими. Навіщо ж, питається, сумувати і скорботою псувати самому собі такі дорогоцінні нерви?

Усі ми ледве стримувалися від сміху, слухаючи промову Микити Коломійця, і старалися зрозуміти, де він жартує, а де говорить серйозно.

Бобир спробував був ще прикидатися хворим, схопився за голову, потер червоне, веснянкувате обличчя, але потім, зщулившись, сів на лавці.

Коломієць витяг з-за печі мішок з картоплею і, шпурнувши його на середину караулки, сказав:

— Хазяїн просить дорогих гостей завітати на обід!

Ми почали хапати шершаві картоплини.

У руках