Читати книгу - "Незвичайні пригоди в лісовій школі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Тю! — здивовано прошепотів Кося й подивився на Колька.
— Тю! — здивовано прошепотів Колько й подивився на Косю.
Серед усіх вчителів школи викладач сольфеджіо Бегемот Гіпопотамович був найбільший дивак.
Він ніколи не розлучався з мідною трубою, яка називалася красиво і урочисто — тромбон. Вона сяяла і вигравала на сонці так, що було боляче дивитися. Подейкували, що ця труба не мідна, а золота. Її так і називали — золотий тромбон. Коли Бегемот Гіпопотамович грав на золотому тромбоні, всі пташки в лісі припиняли спів і мовчки слухали.
Бегемот Гіпопотамович до безтями любив музику.
На першому ж уроці він сказав:
— Сольфеджіо — це найголовніший предмет з усіх предметів. Він розвиває слух, вчить співати по нотах, вчить глибоко розуміти музику. А музика — це найпрекрасніше з усього, що тільки є на світі.
І, широко роззявляючи свого величезного рота, в якому стирчали тільки два зуби. Бегемот Гіпопотамович заспівав:
— До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі…— Прокашлявся і сказав: — З оцих семи нот складається вся музика світу. От як вони звучать на тромбоні! — І він заграв на тромбоні, потім знову прокашлявся і сказав: — А от як вони пишуться! — І написав ноти на дошці. — А тепер будемо співати по нотах! — Він заспівав:
— До! Ре! Мі! Фа! Соль! Ля! Сі!.. Нумо заспіваймо всі!..
— До-о! Ре-е!.. — затягнули учні.
— Добре-е!.. — підхопив Бегемот Гіпопотамович.
Того, хто співав правильно, Бегемот Гіпопотамович називав «цяця-ляля» і частував цукеркою. Але то було нечасто. «Добре знають ноти тільки бегемоти!» — любив повторювати вчитель сольфеджіо. У глибині душі він, мабуть, вважав, що по-справжньому розуміти музику може тільки він один. Часто у самотині він ходив лісом, замріяний, з квіточкою в зубах, і прислухався до лісових звуків. А потім грав на золотому тромбоні щось невимовно гарне і мелодійне. Або лежав у траві і, наставивши вухо, слухав, як гуде у квітці джміль чи якась інша комаха, й усміхався блаженно, немов слухав симфонію.
Кося Вухань був у Бегемота Гіпопотамовича «цяця-ляля», а Колько Колючка, на жаль, ні. Кося, як правильно казала мама-зайчиха, мав абсолютний слух і чув за п’ятсот метрів те, чого Колько й за десять метрів не чув. Бегемот Гіпопотамович дуже цінував Косині музичні здібності і казав, що Кося може стати навіть солістом.
Невже це він узяв Косиного портфеля? Для чого? Дивина!
Та підійти і спитати друзі не насмілилися.
Розгублені й здивовані, поверталися вони додому.
Татові й мамі Кося сказав, що портфеля просто загубив. Батьки насварилися, але — робити нічого — придбали нового. І зошити, й підручники теж.
Минуло кілька днів.
І кожен день приносив несподівану новину. Щодня в когось щось пропадало. У Рудика Лисовенка пропав новенький футбольний м’яч. У Зіни Бебешко пропало дзеркальце. У Соні Лось — шовкова хусточка. У Борі Сука — авторучка. У Вірочки Вивірчук — мішечок горішків. У Колька Колючки — альбом для малювання. У Михайлика Ведмеденка — горщик меду. А в Раїски Мняу — перебивні картинки.
Всі дивувалися, не знаючи, на кого й думати.
А Колько й Кося з розпачем позирали на Бегемота Гіпопотамовича, не сміючи й натякнути нікому про свої підозри.
Лише у Вовчика Вовченка нічого не пропало. І то тільки тому, що несподівано пропав він сам. Чогось перестав ходити до школи.
— Може, захворів? — стурбовано сказала Пантера Ягуарівна. — Треба його провідати. Кому ми це доручимо? Ми доручимо це Вуханю й Колючці. Вони живуть якраз на тому кутку лісу, де й Вовченко.
Кося глянув на Колька, Колько глянув на Косю, і обидва так скривилися, наче проковтнули по кислиці.
— Чого це ви кривитеся? Чого кривитеся? Га? Як вам не соромно! — з обуренням сказала Пантера Ягуарівна. — Попросили їх провідати хворого товариша, а вони кривляться! Фу! Хіба можна бути такими!
Дівчатка теж обурено подивилися на них і теж сказали: «Фу!»
Виходу не було.
РОЗДІЛ 6
Зустріч з татом Вовченком.
«Цього він нам не подарує!»
Підслухана розмова.
«Який жах!» Треба діяти!
Вони йшли до Вовчого Яру, де жив Вовчик, і тремтіли.
— Може, не підемо? — тихо сказав Кося.
— Засміють, — зітхнув Колько.
— Засміють, — погодився Кося.
— Та й характери ж домовились гартувати, — скривився Колько.
— Домовились… — зітхнув Кося. — Але як з’їдять нас разом із нашими характерами, кому вони тоді будуть потрібні…
— Ех!..
Тато-вовк витрушував на подвір’ї дублянку з овечої шкури.
— Здрастуйте, дядю вовк! — здалеку привіталися Кося й Колько.
— Пррривіт! — прищулив на них хиже око тато-вовк.
— Як поживає ваш В-вовчик? — загукав здаля Колько.
— Як його з-здоров’я? — загукав Кося Вухань.
— А що йому зррробиться? Добре поживає, ледащо. У школі він.
— У шко-олі? — так і вклякли Кося й Колько.
— А що? Нема його в школі? Прогулює, сатана?
— Га… — гакнув Кося.
— Бе… — бекнув Колько.
— Ви мені не гакайте, ви мені не бекайте! Кажіть правду! — Тато-вовк зробив крок уперед.
Наступного кроку друзі чекати не стали. Повернулися і чимдуж дременули.
— Ну, тепер Вовчик нам дасть! — із жахом сказав Кося, коли вони вже були на безпечній відстані. — Цього він нам не подарує.
— А ми хіба винні?
— Винні не винні, розбиратися він не буде.
Вони йшли лісом, похиливши голови, і спотикалися від горя. Світ їм тьмарився в очах. Якщо без усякої причини Вовчик не давав їм проходу, то що ж буде тепер?..
І раптом вони почули у гущавині чиїсь підозрілі голоси.
Спинилися.
Прислухались.
— Ти що — нещастя захотів?! — грізно казав чийсь хрипкий голос. — Насміхаєшся з мене?! Барахло мені якесь тягаєш!
— Я… я… Та ви… — друзі навіть не одразу впізнали голос Вовчика Вовченка, такий він був улесливий і жалюгідний.
— Нащо мені перебивні картинки?! Га?! Перебий їх собі на лоба! А мені давай цінні речі. Зрозумів?
— Так я ж стараюсь, стараюсь, але…
— Одне слово: якщо сьогодні увечері не принесеш до печери в Урочище Сивого Беркута щось путнє, я тобі покажу, хто такий шакал Бацила! Я жартувати не люблю… Іди!
Кося й Колько зіщулились і перестали дихати.
З кущів вийшов Вовчик Вовченко. Похнюплений, з підібганим хвостом, він був зовсім не схожий на те зухвале вовченя, яке звикли бачити у школі Кося й Колько.
Тягнучи по землі портфеля, він прочовгав повз принишклих у траві друзів і зник за деревами.
Хвилин п’ять зайчик та їжачок не наважувались ворухнутися.
— Ну?! — нарешті тихо видихнув Колько.
— Ага! — тільки й зміг вимовити Кося.
Що там казати. Все було зрозуміло без слів. Вовчик Вовченко зв’язався з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Незвичайні пригоди в лісовій школі», після закриття браузера.