Читати книгу - "Незвичайні пригоди в лісовій школі"

Щойно перед прильотом Жарт-Птиці була педрада, на якій думки розділилися. Одні вважали, що Жартика треба прийняти обов’язково, інші — що приймати не треба ні в якому разі.

Кар Карлович почухав потилицю і почав:

— Ви розумієте, шановна, навчальний процес — винятково відповідальна, серйозна річ. Це не жарти. Ми, звичайно, з радістю прийняли б вашого сина, але… Чи не позначиться це на дисципліні у класі?

— Жартику? — глянула Жарт-Птиця на сина.

— Присягаюся! — вдарив він себе у груди.

— Він присягається, бачите, — сказала вона.

— До того ж закінчилася перша чверть. Учні так далеко пішли вперед. Чи зможе він наздогнати?

— Жартику? — знову глянула Жарт-Птиця на сина.

— Присягаюсь! — знову вдарив він себе у груди.

— Бачите, він клянеться.

— Клятви — це одне, а знання — зовсім інше!

— Хай проекзаменують мене, — сказав Жартик.

— Проекзаменуйте його! — мовила мама.

Приймальна комісія перезирнулася. Ті, що були проти, глузливо заусміхалися.

— Ну що ж, давайте! — сказав Кар Карлович.

І почався екзамен.

Вчителі по черзі опитували Жартика, і він так жваво й правильно відповідав, що вони аж дзьоби від подиву роззявляли. Вони ж не знали, що він невидимкою був присутній на всіх їхніх уроках.

— Кар-картина ясна! — підсумував нарешті Кар Карлович. — Молодчинка! Якщо далі так вчитимешся, зробиш кар-кар’єру. Приймаємо!.. — Потім спохопився і глянув на Грифона Грифоновича: — Так, Грифоне Грифоновичу?

Президент тільки мовчки велично кивнув. Він же не міг сказати, що прийшов спеціально для того, щоб забезпечити вступ Жартика до лісею. І, якби комісія почала схилятися до того, щоб не приймати, він би обов’язково втрутився. Грифа добре «попрацював» з батьками.

Так у лісеї з’явився новачок.

І все-таки він — Жартик

Весь перший урок він сидів тихо, не підводячи голови і не дивлячись на однокласників. Це й не вимагало особливих зусиль, позаяк був контрольний диктант з орлиної мови.

Шуліка Сапсанівна, диктуючи, ходила по рядах між партами і пильно стежила, щоб ніхто не списував. Ніхто й не списував, але раз у раз усі з цікавістю зиркали на Жартика. І тому були неуважні й наробили багато помилок. У результаті п’ятірку одержав лише один Жартик.

А на перерві Грифа, як завжди, закричав: «У «ворону»! У «ворону!» — і застрибав до Жартика, який теж стояв на одній нозі, готовий до гри. Жартик був значно менший за Грифу, і той уже був певен, що переміг, але в останню мить Жартик спритно ухилився і Грифа з розгону проскочив повз нього, втратив рівновагу й гепнувся на землю. Пташенята зареготали.

Грифа підвівся, озирнувся навколо. І теж засміявся.

Це була його перша поразка в улюбленій грі. І перша перемога — над собою.

Хоч Жартик і клявся поводитися зразково, але всидіти на уроках цілком спокійно врешті-решт не зміг. Усе-таки він був Жартик. Його тягло на дотепи, репліки, жарти… І помалу він почав виявляти свій характер.

Та оскільки вчився він добре, вчителі прощали йому його витівки.

У кожній же школі є свої Жартики, у кожному класі. І якщо вони добре вчаться і витівки їхні не злі, не образливі, вчителі, хоч і гримають на них часом, та люблять їх не менше ніж зразкових нудних слухнянців.

А Грифа дуже змінився. Він уже не збиткується з інших, не кривдить нікого. Правда, іноді йому хочеться знову покозакувати, але гляне на Жартика й схаменеться…

Сміх — то велика сила! І не треба нікого бити. Вдало пожартуєш — і вже твоє зверху.

Дотепами, розумом треба змагатися, а не кулаками!