Читати книгу - "Таємне Товариство Брехунів"

Заєць високо підлетів угору над вирвою, що утворилася на місці затишного гроту, де я сховав наш часоліт. Я зрозумів, що наш спритний товариш усе ж встиг увімкнути катапульту, якою були обладнані сидіння в часольоті, й вилетів із піщаної пастки. Над ним розкрився парашут, і Заєць, підхоплений попутним вітром, полетів у бік моря.

Розділ 8

ПУПС стає у пригоді

Коли я отямився, то відчув, що на зубах у мене скрипить пісок і в горлі пересохло так, що я не міг вимовити ні слова. А мені дуже треба було подати голос, щоб дізнатися, чи є десь поруч Жук. Раптом серед цілковитої темряви почулися звуки, які віддалено нагадували голос мого самовпевненого товариша:

— Музиканте, ти мене чуєш? Як ти думаєш, куди це ми провалилися? — прохрипів Жук.

Я проковтнув сухий гарячий клубок у горлі й так само ледь чутно відповів:

— Здається, з нас вирішили виготовити свіженькі мумії. Ти ж знаєш, який тепер попит на єгипетські сувеніри.

Чому саме в цю хвилину мене потягло на жарти, не знаю, але впадати у відчай я не збирався, а найкращі ліки від переляку (в цьому я не раз переконувався) — сміх!

— Я серйозно, — вже не так розгублено озвався Жук. — Якщо це пастка, яку розставили синьоморди, то нам гаплик. А якщо якась старовинна підземна печера, то в нас ще є шанс урятуватися…

— Зажди хвильку, я спробую знайти нашу машину часу. — Я почав розгрібати навколо себе пісок, що сягав мені аж до пояса, і врешті відчув під пальцями металеву поверхню нашого вірного «Запорожця». Від радості в мене скажено закалатало серце.

— Чого ти замовк? — відчувалося, що Жук ось-ось запанікує. Досі я ще ніколи не бачив свого товариша таким наляканим.

І раптом я зрозумів, що вся самовпевненість і хвалькуватість Жука — це лише маска, бажання приховати свій переляк. Ми ніби помінялися з ним місцями. Тепер командувати й вирішувати за нас обох мав я, бо з власного досвіду добре знав, як важко подолати цей липкий і невідчепний страх, коли твоє єдине бажання — тікати від небезпеки світ за очі!

— ПУПС! Він нам допоможе! — раптом вигукнув я.

— Ти що, сказився?! — визвірився на мене Жук. — Який ще пупс і звідки дитяча іграшка може з’явитися у цьому піщаному проваллі та ще й допомогти нам?

Я зареготав, хоча розумів, що час і місце для цього зовсім непідходящі.

— Ти не зрозумів, ПУПС — це Похідний Універсальний Просторовий Сканер, останній винахід пані Соломії. Зараз побачиш, як він діє.

Я дістав із кишені невеличкий плаский предмет, що зовні нагадував звичайну мобілку, і натиснув на єдину кнопку, що реагувала лише на дотик власника, тобто мене. Тієї ж миті на ПУПСІ заблимав екран, і я побачив місце, куди ми з Жуком і часольотом так безглуздо провалилися.

— Музиканте, це що — якийсь підземний музей? — вражено запитав Жук.

— Та ні, не думаю. Скоріше це схоже на старовинну усипальницю — поховання фараона. Однак я ніколи не бачив, щоб у гробницях було так багато мумій фараонів, і до того ж, щоб вони мали такий квітучий і свіжий вигляд. І ще: ці прозорі капсули, зажди, вони нагадують…

Я не встиг висловити своє божевільне припущення, бо раптом у підземеллі стало видно, як удень, і пісок, що до половини засипав нашу машинку й нас, почав витікати крізь невидимі отвори. Ми нарешті змогли підвестися й оглянути це дивне приміщення.

Розділ 9

Загадкові капсули, жук-скарабей і велетенська жаба

Ми вражено роззиралися навкруги, намагаючись зрозуміти, хто ж спорудив усі ці підземні приміщення й розмістив тут прозорі капсули, у яких завмерли гігантські людиноподібні істоти, замотані в тонку, блискучу, як фольга, тканину.

— Слухай, Музиканте, по-перше, це ніякі не мумії, бо з мумій, як ти знаєш, витягали всі нутрощі, а тоді бальзамували їх. Я бачив ті мумії по телевізору — вони схожі на висушену тараньку. А ці дядьки, запаковані, як кури гриль у блискучі кульки, видаються цілком живими й здоровими. Схоже, що вони сплять, ось лише їх сон розтягся років на сто…

— А може, й на кілька тисячоліть, — припустив я, роздивляючись вирізьблені на стінах зображення.

Я не раз бував у експедиціях разом зі своїми батьками — вони в мене археологи і досліджують культуру стародавнього Єгипту, — тому досить добре розрізняв усіх отих моторошних богів із людськими тілами й головами звірів. Їх у єгипетському пантеоні безліч. Хоча сучасні туристи найкраще знають одного — Сфінкса, міфічне чудисько з головою жінки і з лапами та тілом лева. Цей покруч мав охороняти кордони Єгипту від бога смерті Сету, який ніс із собою спопеляючий вітер.

І ось тепер я побачив велетенську скульптуру Сфінкса, вирізьблену з суцільного шматка прозорого яскраво-жовтого каменю, що ніби випромінював сонячне сяйво. Сфінкс височів у центрі найбільшої зали, де стояли прозорі капсули з тілами людей, загорнутих у сріблисті мішки.

Блискучі, мов дзеркало, стіни підземелля прикрашали зображення жука-скарабея, що штовхав перед собою сонячний диск. Недаремно ж Єгипет у ті прадавні часи називали країною Сонця, а верховних правителів, фараонів, — синами Сонця.

— Ти збираєшся приєднатися до цих рум’яних бройлерів? — почув я роздратований голос свого товариша, — здається до нього знову повернулася самовпевненість і бажання командувати. — Нам треба якомога швидше звідси вшиватися, а ти розглядаєш картинки на стінах, ніби потрапив до якогось історичного музею.

Я стріпнув головою, востаннє обвів поглядом стіни велетенської підземної зали, яку тепер мені зовсім не хотілося називати гробницею, і рушив до нашого «Запорожця», що терпляче чекав на нас, притулившись до стіни цього загадкового приміщення.

— Скоріше! Уявляєш, як хвилюється пані Соломія! Та й Заєць невідомо куди полетів на тому парашуті. Принаймні сподіваюся, що його не схопили оті двоє ворожих агентів, які вмить вирахували тебе на понтоні, коли ти, роззявивши рота, насолоджувався змаганням драйверів.

— Слухай, Жук, я ж не дістаю тебе через твої проколи… — я вже хотів нагадати про те, через кого ми провалилися в підземелля, але вчасно зрозумів, що саме завдяки моєму хвалькуватому товаришеві ми, можливо, відкрили якусь прадавню таємницю.

Тож я стріпнув головою, ми сіли до часольоту (як ви розумієте, тепер Жук уже не претендував на те, щоб керувати автомобільчиком), я увімкнув навігатор і ввів точні координати бабусиної садиби. Цього разу ми рухалися в режимі реального часу — інакше, якщо б ми перенеслися, наприклад, у сьогоднішній ранок, перемоги на змаганнях із дайвінґу, яку здобули мої