Читати книгу - "Таргани"

Коли протяг від дверей на мить розвіяв дим, двоє поліцейських побачили високого чоловіка, який сидів під старовинною картиною із зображенням Акерської церкви. Його світле волосся було підстрижене так коротко, що їжилося, а триденна щетина на худорлявому виразному обличчі відбивалася сивим полиском, хоча чоловікові навряд чи було далеко за тридцять. Він сидів усамітнено, тримаючись рівно, не знімаючи короткого пальта, так, ніби будь-якої миті ладен був підвестися й вийти. І наче кухоль пива, що стояв перед ним на столі, був для нього не задоволенням, а роботою, яку треба було виконати.

— Нам сказали, що ми знайдемо тебе тут, — сказав старший із двох і зайняв стілець навпроти чоловіка. — Я інспектор Волер.

— Бачите того чоловіка, за столиком у кутку? — спитав Холе, не підводячи очей.

Волер повернувся і поглянув на худого старого: той сидів, упершись поглядом у келих із червоним вином і погойдувався взад-уперед. Здавалося, він мерзнув.

— Тут його кличуть «останній із могикан». — Холе підняв голову й усміхнувся. Очі його нагадували біло-блакитні кульки в червоній сітці, і погляд його уперся Волеру в сорочку. — Військовий моряк, — вимовив Холе. — Раніше їх тут було багато, а тепер лишилася жалюгідна купка. Цього торпедували двічі під час війни. І він вважає себе безсмертним. Минулого тижня я знайшов його в заметі на вулиці Ґлюкстадґата, після того, як шинок зачинився. Навколо ані душі, чорна пітьма, мороз вісімнадцять градусів, а він спить. Коли я повернув його до життя, він лише глянув на мене і послав під три чорти. — Він зареготав.

— Чуєш, Холе…

— А вчора ввечері я підійшов до його столика і спитав, чи він пам’ятає, що з ним сталося: хай там як, а я врятував чолов’ягу від смерті на морозі. І знаєте, що він відповів?

— Холе, тебе шукає Мьоллер.

— Він відповів, що безсмертний. «Сам я можу, звісно, жити нікому не потрібним моряком у цій бісовій країні. Але з біса кривдно, що сам святий Петро нічого не вдіє». Ні, ви чули таке? Сам святий Петро…

— У нас наказ доставити тебе в Управління.

На столі перед Холе з’явився новий кухоль пива.

— Рахунок, Віро, — сказав він.

— Двісті вісімдесят, — відповіла та, навіть не глянувши в блокнот.

— Боже, — пробурмотів молодший із двох поліцейських.

— Решту можеш залишити, Віро.

— Дякую, — сказала вона й пішла геть.

— Найкращий сервіс у місті, — пояснив Харрі. — Тебе помічають одразу, не треба вимахувати обома руками.

Волер затиснув долонями вуха, так що на лобі натяглася шкіра й випнулася синя жила.

— Ніколи сидіти тут і слухати п’яні побрехеньки, Холе. Лишай ці останні півлітра…

Холе обережно підніс кухоль до губ і випив.

Волер перехилився через стіл, намагаючись говорити тихіше:

— Я знаю тебе, Холе. Я не люблю тебе, гадаю, давно слід було б вигнати тебе з поліції. Такі, як ти, лише псують довіру людей до поліцейських. Але ми прийшли не для цього. Нам наказано забрати тебе звідси. Шеф — людина добра, він хоче дати тобі шанс.

Тут Холе відригнув, і Волер відхитнувся назад.

— Який ще шанс?

— Шанс показати себе, — вставив молодший поліцейський, і на його обличчі з’явилася хлопчача усмішка.

— А я можу й тут показати, на що я здатний, — усміхнувся у відповідь Холе, знову підніс кухоль до губ і закинув голову.

— Хай йому грець, Холе! — Волер почервонів, дивлячись, як у того ходить туди-сюди кадик, перекочуючись по неголеній шиї.

— Що, задоволені? — І Холе грюкнув перед собою порожнім кухлем.

— Наша робота…

— …чхав я на неї. — Харрі застебнув пальто. — Якщо Мьоллеру щось треба, хай подзвонить мені або чекає, поки я прийду завтра на роботу. А зараз я пішов додому. Сподіваюся, що найближчі дванадцять годин не бачитиму ваші пики. Салют, панове!

Харрі підвівся з-за столу, випроставшись на всі свої метр дев’яносто, і трохи хитнувся.

— Ото ще клятий туз, — прошипів Волер. — Невдаха. Якби лише газетярі, які писали про тебе після Австралії, знали, як мало справ…

— Яких справ, Волер? — Холе продовжував усміхатися. — Відгамселити підлітків напідпитку за панківський гребінь на голові?

Молодший поліцейський крадькома глянув на Волера. Торік у Поліцейській академії пліткували про якихось молодих панків-анархістів, яких затримали за те, що пили пиво в громадських місцях, і відгамселили в камері апельсинами, зав’язаними в мокрий рушник.

— Почуттям корпоративної солідарності ти ніколи не вирізнявся, Холе, — заявив Волер. — Ти думаєш лише про себе. Усім відомо, хто саме був за кермом тієї автівки в районі Віндерена. І чому доброму поліцейському розтрощило череп об придорожній стовп. Та тому, що ти пияк і сів за кермо під чаркою, Холе. Тобі пощастило, що в нашому Управлінні цю справу притримали, а шкода, варто було б згадати й про родину загиблого, і про думку колег…

Молодший поліцейський був новеньким і старався щоденно брати з усього уроки. Сьогодні він, наприклад, дізнався, що нерозумно ображати співрозмовника, гойдаючись на стільці, бо стаєш беззахисним, коли той раптом нахиляється вперед і вставляє тобі окуляри правицею. Кривдник валиться на підлогу, але відвідувачі «Шрьодера» затихають лиш на мить, а потім голоси гудуть знов.

Допомагаючи Волеру підвестися, молодший поліцейський побачив, як поли пальта Холе мелькнули в дверях.

— Дідько, непогано після восьми кухлів пива, еге ж? — мовив він, але одразу ж прикусив язика, зустрівшись поглядом із Волером.

Харрі недбало ступав по обмерзлій бруківці Довреґата. Кулак нібито не болів, — біль і каяття почекають до ранку.

У робочий час він не пив. Поки що. Навіть якщо доктор Еуне стверджував, що кожен новий зрив починається там, де кінчається попередній.

У лікаря, сивого, гладкого — викапаний Пітер Устинов, — аж затрусилося подвійне підборіддя, коли Харрі пояснював йому, що тримається подалі від свого старого ворога «Джима Біма» і п’є лише пиво. При тому що від пива не в захваті.

— Ти ж уже був по вуха в лайні, й тієї миті, коли ти відкриваєш нову пляшку, ти знову туди падаєш. Тут нема ніякого проміжного стану, Харрі.

Що ж. Усе-таки він дістається оселі самостійно, не забуває знімати одяг, ходить на роботу. Так було не завжди. Це Харрі й називав проміжним станом. Йому треба було лише трохи ковтнути на ніч, щоб заснути. Ось і все.

Якась дівчина в хутряній шапці привіталася, коли він пройшов повз неї. Знайома? Минулої весни багато хто вітався із ним на вулиці, особливо після його інтерв’ю в «Редакції 21», де ведуча, Анне Грусволл, спитала, як воно — застрелити серійного вбивцю.

— Так собі. Хоча приємніше,