Читати книгу - "Напівдикий"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Я! Нахаба? — вона знову шкіриться і також розкидає ногами пісок. Тоді проводить там довгу лінію й каже: — Якщо тут буде нахаба… — вона робить каблучком позначку з одного кінця лінії, — а тут гарна, чемна й сором’язлива особа… — вона йде до іншого кінця, робить там позначку каблучком і дивиться на мене, — то де на цій шкалі буду я?
Я бурмочу собі під ніс:
— Анналізо, Анналізо, Анналізо…
Тоді починаю крокувати вздовж лінії. Пройшовши десь зо три чверті шляху до «сором’язливого» кінця, зупиняюся, підступаю трохи ближче до іншого кінця, потім ще ближче і ще, аж поки до нахабної «позначки» залишається якась одна десята шляху.
— Отаке! — пирхає вона.
— Як на мене, ти надто нечемна.
Вона мало не гарчить на мене.
— А більшість моїх шкільних друзів поставили б мене сюди.
І вона стрибає до «сором’язливої» позначки.
— Усі твої шкільні друзі — фейни, — відказую я.
— Але все ж таки вони здатні оцінити чемну дівчину, побачивши її.
— А де б вони поставили мене?
Відходжу вбік, бо Анналіза прямує майже туди, де я стояв, біля самого «нахабного» кінця.
— А твої брати? Де б вони мене поставили?
Вона вагається, а тоді минає «нахабну» позначку і прямує майже до самої кручі. Вона каже:
— Малі фейни у школі боялися тебе, бо ти бив інших. Ти мав погану репутацію дикуна, але більшість часу вони бачили, що ти сидиш спокійно у класі, тому знали, якщо тебе не зачіпати, то ти їх теж не чіпатимеш.
— Але твої брати чомусь не знали, як це робити. Маю на увазі, як мене не зачіпати.
— Не знали. Та все одно також тебе боялися.
— Вони мене побили! До втрати свідомості.
— Ти перший їх побив! Але справа не тільки в цьому, — вона вагається, а тоді каже: — Справа в самому тобі. Або у твоєму батькові. Причина в Маркусі. Вони його бояться. Усі його бояться.
Анналіза, звісно, має слушність, але ж це не означає, що він з’явиться будь-якої хвилини й підтримає мене під час бійки.
Тоді вона запитує:
— А ти його боїшся?
Я не певний: він же мій батько. Загрозливий і смертельно небезпечний, проте батько. І я хочу його зустріти. Я б цього не хотів, якби його боявся. Я кажу:
— Анналізо, я довіряю тобі більше, ніж будь-кому, але якщо Рада колись довідається про те, що я згадував його, або про мої почуття до нього, або будь-що інше… Я просто не можу про нього говорити. І ти це знаєш.
— Вибач, я не повинна була запитувати.
— Та я тобі скажу, кого дійсно боюся: Раду. І твоїх братів. Якщо…
Але я не хочу продовжувати. Ми обоє знаємо: якщо вони довідаються про наші зустрічі, нам це так просто не минеться.
Анналіза каже:
— Я знаю. У мене найгірша, найненормальніша з усіх родина.
— Мені здається, моя родина трохи ненормальніша за твою.
— Не набагато. Принаймні в тебе є Арран і Дебора. Це гарні люди. А в мене таких гарних людей немає. Тобто Коннор ще може бути, коли він не з Ніелом або…
— Ти гарна людина, — кажу я.
Вона посміхається, але раптом я бачу сумний і самотній вираз на її обличчі й розумію, як мені пощастило, що в мене є Арран, Дебора та бабуся. І, не задумуючись, я беру її руку, Я до неї торкаюся! Я вражений, але ж це відбувається, і я не хочу забагато про це думати. Наші долоні майже однакові за розміром, тільки моя трохи ширша, а в неї довші й тонші пальці. Її шкіра м’якенька, тілесного кольору… не брудного.
— Як тобі вдається мати такі чисті руки? — поволі обертаю її долоню й пильно розглядаю. — Я весь покритий цим рудим порохом, а в тебе — хоч би яка цяточка.
— Я дівчина. Ми славимося вмінням робити дивовижні речі, які навіть не снилися хлопцям, — її голос тремтить; долоня теж легесенько тремтить.
Мені стає лячно, але я не хочу зупинятися. Я проводжу пальцем по зовнішній стороні її долоні, яку вона підняла вгору. Торкаюся великого пальця, заглиблення між ним і вказівним пальцем, рухаюся вгору цим пальцем, тоді вниз і вгору наступним, і знову вниз, угору, вниз і врешті-решт угору мізинцем і вниз до зап’ястка.
Вона каже:
— Мене завжди дивує те, який ти ніжний. Ти так далеко від «нахабного» кінця лінії.
Я хочу щось їй відповісти, але не можу придумати нічого нормального.
— Ти став таким тихеньким, — каже вона.
— А що в цьому поганого?
— Нічого, мабуть. Тобі це пасує, — Анналіза проводить пальцем по моїй долоні, наслідуючи мене. — Мені просто іноді цікаво, що ти думаєш, — вона й далі досліджує пальчиком мою долоню. — І що ж ти думаєш?
Я думаю, як мені подобається те, що вона робить. Це так приємно. Маю про це сказати? Не знаю. Я кажу:
— Я… ти…
Вона нахиляє голову, щоб подивитися на мене.
— Ти ховаєш від мене обличчя, — нарікає. — Ти зашарівся?
— Ні!
Анналіза торкається пальцем до мого підборіддя і повертає до себе мою голову.
Я трохи розпашілий, але не думаю, що почервонів.
Вона каже:
— Ти такий солоденький.
Солоденький!
Я заперечую:
— Мені здається, я таки нахаба.
Вона хихотить і підводиться.
— Ти солоденький і повільний. Ніколи мене не впіймаєш.
І вона кидається навтьоки, а я біжу за нею, і цього разу, вперше в житті, я її ловлю.
Темнішає
Здається, вже минула північ. Отже, закінчився ще один день. Ще один день, сповнений позитивних думок. Ще один день спогадів про Анналізу, хоч я й нічим не можу їй допомогти. Ще один день на дереві в очікуванні Габріеля, який так і не з’явився. Варто було б заснути, але я зовсім не втомлений. Уночі я рідко коли втомлююся. Навпаки, я ніби оживаю, але тоді в мені прокидається щось темне.
Можна складати якісь списки або ж зосередитися на тих речах, що їх мене навчала Селія: як зарізати когось ножем; як убивати голіруч. Це підбадьорює. Або пригадувати життєві факти. Моє родинне дерево чудово для цього надається. Самі імена чого варті: Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій, Ліо, Кастор, Максиміліан, Массімо, Аксел, Маркус, Натан. Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій…
Звичайно, цей список трохи депресивний, а мені не варто концентруватися на депресивних речах, але ж хіба я винен у тому, що їх усіх замордували Ловці або закатувала насмерть Рада? Хоч Маркус не загинув — принаймні, наскільки мені відомо, він і досі живий-здоровий, і мешкає хтозна де. І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Напівдикий», після закриття браузера.