Читати книгу - "Крабат"

— Ти казав правду, Юру, звідси не втечеш!

Юро дає йому напитися, допомагає скинути мокру, брудну сорочку.

— Спершу вмийся, Крабате! — І, зачерпнувши ополоником води, зливає йому на руки. Тоді каже цілком серйозно, зігнавши з обличчя вічно безглузду посмішку: — Як не пощастило тобі, Крабате, одному, то може, пощастить нам обом. Спробуймо разом тікати!

Крабат прокинувся від тупотіння — то мірошниченки піднімалися сходами на горище. Він іще відчував смак ковбаси у роті: отже, спав недовго, хоч уві сні вже прожив два дні й дві ночі.

Рано-вранці він зустрівся віч-на-віч із Юром.

— Ти приснився мені, — сказав Крабат. — І щось мені запропонував.

— Я? — здивувався Юро. — Запропонував? Тобі? Напевно, щось несусвітне. Начхай на те, Крабате!

Незнайомець із півнячим пером

Млин у Козельбрусі мав сім жорен. Шість — працювали, а сьомі — ні. Прозвали їх «мертвими». Вони стояли в кутку млинової зали, віддалі від решти. Крабат уважав, що в них або заклинило приводний вал, або зламався якийсь зубець у колесі. Та одного ранку, прибираючи залу, він помітив купку свіжого борошна під жолобом сьомих жорен. Схоже, що мливо брали поспіхом. «Мертві жорна» вночі мололи? Хтось потайки молов, коли всі спали? Може, не всі сплять так міцно, як він? Виходить, що так. Пригадав: на сніданок сьогодні мірошниченки прийшли бліді-бліді, з темними колами під очима, а декотрі крадькома позіхали. І в нього виникла підозра.

Він піднявся сходами на поміст. Тут мірошниченки насипають принесене зерно в ковші, яке крізь рукави-решета потрапляє між млинові камені. На шляху від комори до жорен зерно неодмінно десь просиплеться, одначе тепер він не помітив жодної зернини. Зате побачив на дошках щось схоже на камінці і, придивившись, здивувався — то були зуби, шматочки кісток.

Хлопець отетерів од страху, силкувався закричати, але йому перетисло горло.

Несподівано біля нього виріс Тонда й узяв його за руку.

— Крабате, що ти тут шукаєш? Спускайся вниз, поки тебе не заскочив Майстер, — і забудь, що бачив. Назавжди забудь!

Він звів його сходами вниз. Відчувши під ногами тверду підлогу, Крабат умить забув усе, що пережив цього ранку.

У другій половині лютого настали сильні морози. Щоранку треба було сколювати зі шлюзу лід. Ночами млинове колесо стояло, і в лопатях залишки води перетворювалися на кригу; її також виколупували, перш ніж запустити млин. Та найбільшою загрозою для млинового колеса була вода в лотоці, що постійно замерзала. Двоє хлопців раз у раз забиралися на лотік й збивали по його краях кригу. Всі цуралися цієї роботи, а тому Тонда пильнував, аби хтось не ухилився. Та коли надійшла Крабатова черга, на лотік спустився старший мірошниченко.

— Небезпечно для підлітка, — пояснив він, — може покалічитись.

Хлопці погодилися з ним. Лише Кіто скорчив невдоволену гримасу, а Лишко буркнув:

— Кожен може покалічитись, якщо буде неуважним.

Випадково чи ні, несподівано з'явився дурнуватий Юро з відром, повним бурди для свиней. Порівнявшись з Лишком, він ненароком перечепився та облив його. Лишко вибухнув прокльонами, а Юро забідкався:

— Ой, ой! Не сердься, Лишку! Я ладен себе відшмагати! Адже тепер від тебе за верству смердітиме! Ой, що я наробив! Мої бідолашні свині залишилися голодними!

У лютневі дні Крабат із Тондою та іншими хлопцями частенько їздили до лісу. Незважаючи на люті морози, ситий Крабат почувався на санях непогано. Загорнувшись у вовняне рядно, натягнувши хутряну шапку аж на вуха, він тепер не заздрив навіть вільному звірові.

Мірошниченки зрізували дерева, обтинали віти, розпилювали стовбури на рівні колоди, укладали їх у стоси, а щоб не зопріли, перекладали полінцями. Наступної зими деревину звезуть хурою до млина, там її обтешуть на трями та бруси.

Минув тиждень, два. Крабатове життя текло без змін. Та багато чого відбувалося такого, що змусило його замислитись. Дивувався, чому в млині не мелють селяни з навколишніх сіл. Чому обминають козельбруський млин? Адже жорна крутяться щодень, деруть ячмінь та овес, петлюють пшеницю. А може, борошно й дерть, що вдень сиплються з жолобів у мішки, вночі перетворюються знову на зерно? Можливо, можливо…

На початку березня погода раптово змінилась. Подув західний вітер, нагнав хмар.

— Дивись, ще й снігом припорошить, — промурмотів Кіто, — недарма мені кістки ломить.

І справді, незабаром пішов лапатий мокрий сніг, та невдовзі упали перші краплини й відразу вперіщив рясний дощ.

— Знаєш, Кіту, — пожартував Андруш, — краще заведи собі жабку-скрекотушку, бо твої кістки тебе в оману вводять.

Ну й погодонька! Злива не вщухала, а дедалі дужчала, підстьобувана сильними вітрами. Миттєво танула крига, млиновий ставок почав розбухати від водяних потоків. За такої негоди потрібно було рятувати шлюз, перекривати, підпирати брусами.

Чи витримає гребля шалений натиск води?

«Ще кілька непогожих днів — і ми потонемо разом із млином», — подумав Крабат.

Надвечір шостого дня небо нарешті розпогодилося, крізь хмари пробилося призахідне сонце й на мить позолотило чорний, намоклий ліс.

Уночі Крабатові приснився страшний сон.

У млині несподівано спалахнула пожежа. Мірошниченки посхоплювалися з тапчанів і стрімголов кинулися сходами вниз. А він, Крабат, лежить на сіннику, силкується підвестись, та не може. Тріщать охоплені полум'ям бантини, іскри сиплються йому на обличчя. Він кричить…

Крабат протер очі, позіхнув, роззирнувся. Де ж хлопці? Покривала відкинуті, простирадла зібгані. На підлозі валяється чиясь куртка, трохи далі — шапка, шалик і пасок. Усе це він виразно розрізняє в миготливому червоному світлі, що проникає крізь слухове вікно.

Може, й справді горить млин?

Крабат ураз прочумався зовсім, прожогом кинувся до вікна, відчинив його. Висунувшись із нього, побачив: перед млином стоїть навантажений фургон, відгорнутий на ньому брезент геть чорний від дощу. Спереду — шестеро запряжених коней, усі вороні. На козлах — візник у плащі з піднятим коміром і в капелюсі, насунутому майже на лоба. Він —