Читати книгу - "Диваки і зануди"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Інґве любив усе розтлумачувати. Ані мама, ані я не витримували його безкінечних просторікувань. Та Інґве це не обходило. Він нічого не помічав.
— Сонечко, — мовила мама. — Мабуть, це означає, що в нас невдовзі будуть гості.
— Не забивай дівчині баки всілякими забобонами, — буркнув Інґве, тримаючись за коліна, які в нього й досі тремтіли.
Але я знала, хто прийде.
Кільрой.
Третій розділ
у якому до нас прибивається гість,
починають іти годинники,
і ми дізнаємося сумну новину
Наступного ранку о сьомій годині хтось затарабанив у двері так, що забряжчали шибки у вікнах.
— Стукають! — крикнув Інґве.
Точніше, простогнав із туалету. Він щоранку замикався там і довго кректав на унітазі, бо його мучили сильні закрепи. Ввечері він з’їдав жменю чорносливу та родзинок, щоб не мати з тим проблем, але нічого не допомагало.
— Невже ви не чуєте, що стукають? — засопів він.
Звісно, ми чули. Внизу не переставали тарабанити в двері.
Напевно, Кільрой! Хтось його знайшов! Може, він був поранений або хворий. Через те, либонь, так і грюкають!
Я помчала сходами вниз. Та й мама вже встала і спускалася у передпокій, хоч звичайно вранці її не добудишся. Вона кинулася до дверей і рвучко їх відчинила. Ми обидві сподівалися побачити Кільроя, що лежить на ґанку, примруживши очі й помахуючи хвостом, тож і глянули вниз.
Але ніякого Кільроя не побачили!
Зате там стояли чорні жіночі чоботи! Поверх них біліли мішкуваті кальсони, що розвівалися на легенькому вранішньому вітрі і були вбрані під білосніжну нічну сорочку лікарняного крою, підперезану в поясі шматком червоної трубки від крапельниць. На шиї в людини на товстому ланцюжку теліпався старовинний золотий кишеньковий годинник.
То був рослий чоловік вісімдесяти років, лисий, як бубон, з великими сивими вусами, що обвисали донизу. Його трохи розкосі очі дивилися на нас блакитним, бадьорим блиском, і він радісно пирхав крізь жмут волосся в ніздрях. У нього був надзвичайний вигляд.
— Ольго! — прогримів він.
— Тату! — скрикнула мама.
Це був дідусь.
Він обхопив мамину голову своїми велетенськими долонями і поцілував її в обидві щоки, голосно прицмокуючи. По його змарнілих щоках прямісінько на вуса текли рясні сльози.
Потім він схопив мене за талію і підняв угору врівень зі своїм обличчям. У нього з рота пахло цибулею і землею. Спроквола похитавши головою, він подивився на мене так, ніби заглянув у мою душу. У його погляді було стільки жалю, що я затремтіла. Що такого він у мені побачив?
— Моя мала бідашечко, — лагідно мовив він, обережно поставив мене додолу і врочисто поцілував у чоло.
— Але що ти тут робиш? — трохи оговтавшись, вигукнула мама.
— Я прийшов сюди жити, дочко. А тепер допоможи-но мені зняти ці бісові кайдани.
Він підняв одну ногу і, хитаючись, спробував скинути з неї шкіряного чобота на високих підборах. Як він міг у них сюди дістатися, лишилося загадкою.
— Де ти, в дідька, їх доп’яв?
— У лікарні, голубонько. У гардеробі для персоналу, їх носить старша медсестра. Це єдині чоботи, що на мене прийшлися.
Чоботи ніби приклеїлися до його ніг. Ми з мамою заходилися їх стягати. Урешті-решт вони таки піддалися. І тієї ж миті один за одним на різні лади задзеленчали годинники.
Дідусь здригнувся і підніс свого золотого годинника на рівень носа.
— Хай тобі грець, то це так ти пильнуєш годинників? — загримів він.
А тоді босоніж потупав по будинку, і на кожному годиннику перевів стрілки на правильний час, і позаводив ті, що давно зупинилися.
Дідусь ходив від кімнати до кімнати.
Коли він відчинив двері в туалет, то побачив Інґве, що сидів із побагровілим спітнілим обличчям на унітазі.
— А це що за опудало? — ревнув дідусь.
Інґве перелякано схопився з унітаза й заходився натягувати кальсони та штани, які сповзали йому на коліна. Потім простягнув руку, щоб відрекомендуватися.
— Мене звати Інґве Лаурин, — чемно сказав він.
Дідусь відступив трохи назад і, розглядаючи Інґве з голови до п’ят, голосно фиркнув.
— А чого це ти так убрався? — спитав він. — Невже в тебе немає пристойнішого вбрання?
Дідусь крутнувся і подався далі, а Інґве з червоними, мов жар, вухами стояв і дивився, як від нього віддалялася дебела постать у довгих балахонистих кальсонах і нічній сорочці.
Дідусь сидів у здоровецькому дубовому кріслі-гойдалці з вирізьбленими лев’ячими головами на поручнях. Погойдуючись у ньому, він затягувався чорною маминою сигаретою. У чашках парував чай, а на тарілці лежали нечіпаними сухарики.
— Я прийшов сюди помирати, — сказав він. — Саме тому я тут.
У кімнаті запала глибока тиша. Здавалося, навіть годинники на якусь мить затамували подих. Дідусь пригладив вуса. Він мав стомлений вигляд. Лише його очі під білими хмарами брів променилися ясною блакиттю літнього неба.
Інґве завертівся, пориваючись щось сказати. Але дідусь зупинив його помахом руки.
— Та знаю, знаю! — скипів він. — Може, вам і незручно. Але в тій препаскудній лікарні не можна померти спокійно. Весь час беруть аналізи крові, міряють температуру, міняють постіль, напихають пігулками і ще чортзна-чим!
Потім він знову заспокоївся. Крісло, яке він знервовано гойдав туди-сюди, перейшло на свій звичний спокійний ритм.
— А решта все цілком стерпно. Нічого нарікати. Багато хороших бабусь і дідусів, здорова дієтична їжа, прекрасний догляд, всього одна чи дві фурії і чудовий оркестр. Але там нема де помирати. Ось так.
Мама не зводила з нього погляду.
— Я знала це, — сказала вона. — Я знала це, як тільки побачила вас у дверях. Ох, любий татку! Я рада, що ви хочете тут жити.
Мама всміхнулася йому. І я помітила, що вона ледве стримувала сльози.
Дідусь і собі всміхнувся.
Я також усміхнулася, бо відчувала, що невдовзі нас спіткає горе — велике, гірке й безмежне. Хоч у те не хотілося вірити.
Оскільки всі усміхалися, то й Інґве усміхнувся.
Дідусь сьорбнув чаю — щоб швидше змити всі ті усмішки. І тут його здушив кашель, а в грудях заклекотіло так, що він аж скрутився.
— Що це за чай? — прохрипів він, коли його трохи попустило. — Тьху! Де ви взяли таку гидоту? Та це ж якісь помиї! Ви хочете мене отруїти?
Інґве, який заварював чай, занепокоєно завертівся на стільці.
— Хіба не краще… Мені здається, нам треба зателефонувати у лікарню, — почав він.
— Помовч, любий Інґве, — мовила мама і поклала свою руку йому на плече.
— Хто цей блазень? — спитав дідусь, киваючи головою на Інґве. — Що він тут робить?
— Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диваки і зануди», після закриття браузера.