Читати книгу - "Диваки і зануди"

— Ти мені погрожуєш, жирний кабанюко? — засичала мама. — Спершу привласнив мого собаку, а тоді накидаєшся на порядних жінок! Це в тебе така недільна розвага чи що?

Часом мама розходжувалася так, що будь здоров. А тепер була геть сама не своя. На її виправдання можна сказати лиш те, що вона справді думала, ніби то був Кільрой. Мама ніколи не розбиралася в собаках. І в людях іноді також.

— Неймовірно, — засопів чоловік, і його очі під кепкою забігали, мов кулі в ігровому автоматі. — Ви що — жартуєте?

— Тобі краще знати, — засичала мама. — Я вже стомилася, голубе. Відпусти собаку і згинь.

Чоловік відпустив собаку, щоб ущипнути себе за щоки пальцями, схожими на сосиски. Він хотів переконатися, що не спить, а якщо і спить, то йому сниться якийсь поганий сон.

Чоловік підступив ближче до мами. Він так тремтів від обурення, що поли зеленого плаща розвівалися дзвоном навколо його дебелих дорожніх черевиків.

— Ось я вам покажу, чий це собака! — запихтів він і замахнувся на маму руками.

Зараз почнуть битися, подумала я. Але саме тієї миті кілька кремезних хлопців у спортивних костюмах схопили чоловіка за руки.

— Ану вгамуйся трохи й охолонь, — сказав один із них. — Ти поводишся по-дурному.

— Ну й типи тут у вас, — зітхнула мама.

У червоній вечірній сукні, яку вона похапцем натягнула на себе в останню мить, коли ми їхали з дому, вигляд у неї був ніби в розгніваної богині. Вітер, що завжди гуляв на Єрдені, напинав легку тканину її сукні, мов крила розлюченого ангела. Золотисті мамині очі блищали, а чорні фарбовані коси скидалися на якийсь вимпел.

— Ходімо, Кільрою, — мовила вона і стала пробиратися крізь юрбу витріщак.

Чужий собака слухняно подався слідом. Він махав хвостом і віддано лизав мамині пальці. Кожен, хто їх бачив, не сумнівався, що то її собака.

— Ґоліафе! Ґоліафе! — зарепетував чоловік.

Але собака ледь повернув у його бік голову. Мабуть, він був радий, що позбувся того сердитого чоловіка і гонористого імені.

— Серденько, ти вже тут! — гукнула мама, як загледіла мене. — Глянь, кого я знайшла!

Вона гордо тицьнула пальцем на білого собаку, що, задерши носа догори, чалапав поруч.

— Ходімо! Мерщій! — зашепотіла я й потягнула її за руку. — Це не Кільрой!

— Що ти таке кажеш?

— Це не Кільрой, — повторила я. — Розумієш? Це інший собака. Бігом до автомобіля!

— А що нам із ним робити? Треба ж його відвести назад. О Господи!

Урешті-решт мама таки зрозуміла, що зараз не варто відводити цього бідолашного собаку назад. Ми майнули через моріжок. А коли влетіли в автомобіль, собака мало не заскочив на заднє сидіння. Нам пощастило не пустити його всередину, згодувавши йому половину рулету.

У заднє вікно мені було видно, як він плентався до поріділої юрби в бік Замку і вежі Какнес.

Дорогою додому ми весь час сміялися — з мами, з чоловіка і з собаки, що ув’язався за нами. Ми знов були в доброму гуморі. Та потім радість вивітрилася. Удома нам ніщо не лізло в горло. Хоча Інґве постарався до нашого повернення зварити суп. Нас не розворушило й те, що коли він ставив суп на стіл, то замочив у ньому край своєї краватки.

Мама почувалася тупою, дурною і нещасною.

— Твоя правда, — промимрила вона, схилившись над тарілкою супу. — Я повинна стати звичайною мамою. Мені треба трохи більше дбати про хатній затишок.

Потім вона цілий вечір силкувалася бути звичайною мамою.

Вона тягала по підлозі громіздкого блискучого пилососа, якого несила було перекричати. Вона протирала пил, мила й витирала до сухого шибки на вікнах так, що вони мовби просили їх пожаліти. Вона позмітала павутиння і назбирала купи брудної білизни. Вона розпакувала картонні коробки й поставила на свої місця меблі. Вона полила квіти, заварила чай і не мала бажання нічого ні з ким обговорювати.

— Не думайте, ніби я роблю це все тому, що мені так хочеться, — раз по раз казала мама. І голос у неї тоді був скрипучий, стомлений і сердитий водночас, як у звичайної мами.

Коли в кімнату, що пахла милом, впали сутінки, вона загадала Інґве повісити на стелю кришталеву люстру. Тільки-но він заліз із люстрою в обох руках на хиткий стілець, його обличчя позеленіло, а коліна затремтіли й підкосилися. Кришталева люстра задзеленчала тисячами маленьких дзвоників, а стілець заходив по підлозі ходором.

— Що це ти робиш? — спитала мама і здивовано витріщилася на Інґве.

Мені відібрало мову. Я гадки не мала, що цей зануда уміє так балансувати.

— Допоможи мені злізти! Допоможи мені злізти! — заблагав він, а стілець під ним тим часом минув маленького латунного столика, де стояла попільниця, і подріботів до передпокою.

Мені було цікаво, як той стілець здолає поріг, але перед самим порогом мама зняла Інґве і люстру додолу. Його ноги й далі тремтіли, а на обличчі виступив піт.

— Любий, що з тобою? — спитала мама уже таким тоном, як бувало завше.

— Нічого, — пролепетав Інґве. — Скоро минеться. Просто я трохи боюся висоти. Словом, у мене дуже легко паморочиться голова.

Він присів на розкладний стіл у кухні, і мама заходилася прикладати йому до голови з ріденьким волоссячком полотняну серветку, змочену у воді. Вона геть забула про те, що збиралася бути звичайнісінькою мамою. І я подумала, що нехай би вже мама була такою, як є. Хоча б інколи.

Я задивилася на скляну кулю, яку отримала на свій день народження. Вона чогось стояла на кухонному столі. Зненацька та куля ніби засвітилася зсередини. Червона цятка в ній дедалі більшала і невдовзі запалахкотіла, наче ліхтар у снігу. У тому світлі я побачила, як синій прямокутник всередині витягнувся і перетворився на двері зі склом та ручкою! Вони були достоту такі, як наші вхідні двері, хоч усього кілька сантиметрів заввишки. Потім ручка крутнулася вниз, і двері відчинилися. Крізь шпарину я на якусь мить вгледіла стежку в сад, обабіч якої росли білі і жовті нарциси та гіацинти, а ген удалині — фруктові дерева. Я помітила біля вишні тінь, що промайнула на стежці, посипаній жорствою. Я завмерла, так ніби всередині кулі була свічка, яка могла погаснути від щонайменшого леготу вітру. Аж тут двері, світло і все інше зникли так само несподівано, як і з’явилися!

Що це все означає?

— То витвір уяви, — сказав Інґве, коли я розповіла йому і мамі, що побачила у скляній кулі. — Коли дуже довго дивитимешся в одну й ту