Читати книгу - "Місяць, обмитий дощем"

приїжджим «москалям», себто московським командам, ленінградському «Зеніту» чи ростовському СКА або куйбишевським «Крыльям Советов». Звісно, можна було послухати репортаж і вдома, але то була особлива насолода — вболівати разом із цілим стадіоном десь там, у Києві, навіть не бачачи гри, радіти за наших, коли ті забивали гол.

Часом коло того «великого брехуна» збиралися й дядьки, двічі, пригадую, вечорами й весь куток. Це було навесні 1961 року, коли передавали, що «найманці імперіалізму» висадилися на Острові свободи, у місцевості Плайя-Хірон (Бухті свиней), і восени 1962 року, під час Карибської кризи. Тоді ходили чутки, пораз усе тривожніші, що ось-ось розпочнеться війна між «гамериканцями» і «совєтами», що в сусідських селах вже й повістки до армії роздають чоловікам.

І ніколи не забуду, як десь так, під надвечір’я, раптом почув крик, що долинав із вулиці. Виглянувши, побачив, що вулицею біжить сусідка, розмахуючи хусткою, яку зірвала з голови.

— Людоньки, войни ни буде! Чуєте, людоньки, ни буде войни!

Побачила нас з мамою, підбігла, вся розпашіла й радісна. Кинулася обіймати.

— Чуєш, Оксеньо! Чуєш, Володько! Ни буде войни! Наш Хрущ з гамериканцем замирився. Тико-во по радіві передали.

І була в тому голосі така чиста безпосередня жіноча радість, і ще щось непередаване словами, що залишився той крик, інтонації в голосі, на все життя. Тоді, звісно, я, дванадцятилітній, не усвідомлював, що від минулої війни пройшло всього сімнадцять літ, а в нашій місцевості, де ще до п’ятдесятого року тривала боротьба УПА, і того менше. Що страх перед війною ще живе в людських душах.

— Людоньки, войни ни буде! — І далі сказане: — Може ж, типер заживемо й ми по-людськи… — лишилися як символ радості й надії.

Вічної, як виявилося, надії.

Хлібина. Десь наприкінці п’ятдесятих — на початку шістдесятих років минулого століття у поліських селах перестали пекти хліб. По-перше, не було з чого. На колгоспних полях урожаї пшениці впали до 13–16 центнерів з гектара, а жита (основної поліської злакової культури) й того менше — до 7—10 центнерів. Не було чим виконувати план поставок державі, про яке зерно на так звані трудодні вже казати… Городи, які в перші роки правління Хрущова було збільшили, знову врізали — з 25-ти до 15 соток. Ті городці засаджували бульбою, а на латки жита, як раніше, вже не стачило місця. Колгоспне поле тепер було і на людських городах, у селі з власних колишніх городів крали ночами кукурудзу і буряки. Утім, у сільську крамницю хліб привозили, то якось перебивались. Правда, на зміну пшеничному і житньому хлібові прийшов кукурудзяний. Дядьки й тітки чухали лоби, стиха кляли «лисого Микитку», «Хруща», та все ж мусили купувати той незвичний горе-хліб.

Улітку 1963 року і його почали привозити нерегулярно, через день, а то й два. Зранку біля крамниці влаштовувалася довга черга. Посилали за хлібом і підлітків, досі пам’ятаю ті хлібні черги.

Того дня довелося чекати годин дві, а може, й три. Нарешті з’явилася машина, «буда», як ми казали, з написом «Хліб» на борту. Коли хліб занесли всередину, продавчиня оголосила, що привезли мало, даватиме тільки по буханцю в одні руки. Люди обурено зашуміли, але виходу все одно не було, тож почали купувати. Хлібний стосик швидко зменшувався. Коли лишилося в ньому з десять кукурудзяних «цеглин», черга поламалася, люди збилися у вируючу масу, тиснули одне на одного, простягали гроші, кричали, чому саме тому чи тому треба хліба — малі діти або, навпаки, вдома голодні старі. Мені якось вдалося схопити омріяну хлібину. Кинув на прилавок копійки і став вибиратися назовні.

Коли з нам’ятими боками, та все ж із омріяним скарбом, затиснутим у руках, я вийшов на подвір’я, то першим ділом відкусив глевкий шматок. Він здався солодшим за цукерку.

Украй обурені люди не поспішали розходитися. І тут почули жалібний голос. Стара бабуся, в якої по зморшкуватому обличчю текли сльози, простягла руку і сказала:

— Людойки, продайте хоч півхлібини. Я вже п’єтий день ріски в роті ни мала.

Люди з хлібом завагалися. Одна, друга жінка, за ними хлопець поспішно покинули подвір’я.

Бабуся вимовила ще одне слово:

— Людойки…

І тут молода жінка простягла їй свою хлібину.

— Возьміте. Ми якось обійдемося.

Здається, та жінка навіть від копійок відмовилася. А бабуся, плачучи з радості, подибуляла вулицею.

Пішов додому і я. Йшов і думав: «Ну чому я не віддав свою хлібину? Чому?»

Виправданням мені було хіба те, що вдома, окрім тата й мами, чекали ще троє менших братиків. І все ж щось мовби смоктало всередині. І досі часом смокче, як згадаю той епізод.

Бобик. Коли ми переселилися в село, однією з найбільших моїх мрій стала думка про собаку, песика, якого так хотілось би мати. Пізніше, вже дорослим, подивився мультфільм за знаменитою повістю Астрід Ліндгрен «Малюк і Карлсон, який живе на даху».

Сцена, у якій на день народження Малюк відмовляється від дорогих подарунків і сумує, що не отримав обіцяного песика, мене особливо зворушила. Вона теж нагадала про моє палке бажання мати собаку, якого я, як і маленький герой шведської письменниці, все ж отримав. Тільки у мене це трапилося, коли я вже був школярем, п’ятикласником.

Треба сказати, що покійний тато Сава, як і дід Федір, не дуже любив собак. І на моє дитяче бажання обзавестися псом відмахувався, ще й міг прикрикнути. Та все ж здався. Головним виявився аргумент, що пес допомагатиме пасти корів. А оскільки людських корів пасли переважно в лісі й вони часто губилися, то пес мав би бути підмогою в пошуку.

Першим був гарний песик, якому я дав стандартне песяче ім’я Бобик. На жаль, я потішився ним зо два місяці. Одного ранку песика на подвір’ї не виявилося. Я запідозрив було тата, що то він комусь віддав, але він божився, що не причетний до зникнення Бобика. Урешті сусідка сказала, що бачила, як доярки, котрі раненько йшли на вранішню дійку, забрали песика із собою. Я кинувся на ферму, але Бобика там не знайшов. Доярки казали: ну, так, з’явився тут якийсь псисько, але де дівся — не знають. Як потім виявилося, одна з доярок забрала його собі, вважаючи безпритульним.

Бажання мати власного собаку не зникло, а, навпаки, посилилося. Тато вдруге здався, але цуценят на нашому кутку якраз не було. Я почав цікавитись у школі, і учень з паралельного класу, котрий жив у сусідньому селі Перешпа, сказав, що у їхніх сусідів з’явилися щенята, тільки вони не віддають, а продають. Наступного дня мій тезко Володя ошелешив — його сусід згоден продати останнє щеня за три рублі.

Три рублі! То для учня сільської школи була майже фантастична сума.

Тато на мої слова про те, що